Одного дня ся бідна страждальниця пішла за якимсь ділом за мною до пивниці старого дому, куди ми перепровадились через нашу бідноту. Кіт, що ішов також за мною по стрімких сходах, причинив ся до сього, що я мало не упав стрімголов в долину. Се вивело мене з рівноваги. Я вхопив сокиру і був вже забув про дитячу боязнь, що дотепер звязала була мені руки. Я замахнув ся на кота так влучно, що був би з певностію в одній хвили положив бідне звірятко трупом. Та моя жінка вхопила мене за руку і перешкодила мені в сьому. Се довело мене до справді чортівської люти — я вирвав ся з її рук і затопив сокиру глибоко в череп — своєї жінки. А вона бідна, не зойкнувши, упала нежива на землю. Як лише поповнив я се страшне убійство, то взяв ся сейчас до того, щоб скрити десь трупа. Я знав добре, що ні в день, ні в ночі не зможу його усунути з дому, так щоби не викликати сим підозріння у сусід. Всякі думки приходили мені до голови. Раз думав я посічи тіло на кавалки, а відтак спалити його. Опісля хотів викопати на нього яму в пивниці. То знов розважав над тим, чи не ліпше було би кинути його до керниці, що стояла на подвірю, або веліти слузі винести його з дому, як якусь річ, під позором, що вибираюсь в дорогу. Вкінці впав я на отсю гадку, яка видала ся мені найлучшою з усіх попередних: Я постановив трупа замурувати в стіні пивниці, як то після переказів робили середновічні черці з тілами своїх жертв*. Пивниця надавала ся до переведення такого пляну. Її стїни недавно щойно витинковані при вогкій погоді єще зовсім не повисихали. Крім того одна стіна висунулась на перед, а за нею знаходив ся якийсь димар, чи щось подібного. Я не сумнівав ся, що мені пощастить ся без труду виймити цегли в сьому місці, всадити трупа і знова замурувати як слід, щоб нічиє око не доглянуло щось підозрілого. І я не завів ся. Мені легко удалось якимсь кавалком зеліза виняти каміннє та цегли. Я вложив осторожно тіло трупа в середину муру і без труду виповнив ним цілу яму. Незвичайно обережно забрав я пісок і глину та зробив з сього підмастку, що нічим не ріжнилась від давної, і осторожно вигладив новий мур. Коли я скінчив свою роботу, почув в собі якесь задоволеннє, що всьо пішло гаразд. На мурі не було навіть найменшого значка, який вказував би, що стало ся щось страшного. З найбільшою старанністю позмітав я з землі румовище*, опісля з повним вдоволеннем оглядав своє діло і так сказав сам до себе: «Бодай тепер моя праця не пішла на марно!»
Відтак став оглядатись за котом, що спричинив мені тільки горя! Я постановив змести його з сього світа. Коли-б він був під сю хвилю накинув ся мені під руки, то його судьба була би тут рішена. Та хитре звіря, занепокоєне наглим вибухом мойого гнїву, — здаеть ся, оминало мене. Годі звалювати, а навіть представити собі, якої розкоші зазнав я через те, що не бачив того осоружного кота. І ось за весь час, від коли він появив ся в мойому домі, переспав я здорово та спокійно першу ніч, хотяй сповнене убійство придавлювало мою душу. Вже минав другий, і навіть третій день, та чортівське звіря непоказувало ся. І знов відітхнув я спокійнійше. Здаєть ся, страх прогнав з хати сю потвору! Я вже більше його не бачив і був тому щасливий.
Свідомість злочину трохи непокоїла мене. На кілька питань про жінку, відповів я зовсім спокійно. Заряджено навіть слідство, але — річ природна — нічого не відкрито. Я вже мав запевнений супокій на будуче.
Четвертого дня по сьому убипстві з'явилось несподівано в моїм помешканню кількох панів з поліції і знов взялись старанно перешукувати ціле помешканнє. При сьому заховував ся я зовсім спокійно*. Мене не могло нічого вивести з рівноваги, бо я був сильно переконаний, що вони не віднайдуть місця, де був схований труп. Урядники приказали мені при ревізії іти за собою. Перешукували кождий куточок, кожду шпаринку. Вкінці по раз третій, чи четвертий війшли до пивниці. Я навіть не здрігнув ся, а серце било ся зовсім спокійно як у того, що не почуває ся до ніякої вини. Я пішов до пивниці і ходив за ними від одного кута до другого. Заложивши руки, ходив я супокійно сюди і туди. Урядники заспокоїлись і вже хотіли відійти. Радість мойого серця була так велика, що я не міг її укрити. Мене зібрала охота поглузувати собі з них і сим впевнити їх про мою невинність. «Мої панове, — сказав я при виході з пивниці, — тішить мене дуже, що ви переконали ся, що ваше підозріннє було безпідставне. Тепер побажаю вам доброго здоровля, а на будуче будьте трохи чемнїйші. При сім скажу вам ще, що сей дім є сильно збудований!»
Серед шаленої охоти сказати щось зухвале, я сам не знав, що говорю.
«Мушу признати, що сей дім є сильно збудований. Сі мури — може хочете відійти, мої панове? — сі мури є кріпко збудовані!..
Тут з дивною радістю штурклув я палицею, котру случайио мав в руках, так сильно об мур саме в се місце, де було сховане тїло моєї жінки, найлюбійшої мойому серцю женщини, що...
Але, ох! хай Бог змилує ся наді мною та увільнить мене з кігтів мойого вічного ворога! Ще не розійшов ся по пивницї відгомін мойого стукання, коли з нутра, як з гробу, залунала відповідь. Був се крик, спершу придушений і перериваний, як плач дитини. Опісля перемінив ся в голосний, безпереривний вереск, зовсім неприродний і не подібний до людського голосу. Виттє, якесь захрипле наріканнє, як колиб чортівський регіт змішав ся зі страшним накликуваннєм смертельного страху...
Подібне виттє може счинитись лише в пеклі, коли прокляті конають у вічніх судорогах, а чорти ріжними голосами виють разом з ними. Було би зайвим описувати се, що діяло ся підчас сього в мойому серці. Безсильно заточував ся я від одної стіни до другої. Урядники зі страху остовпіли і в першій хвилі затримали ся на сходах без руху. Але опісля двадцять сильних рук взяло ся до муру. Мур розвалив ся, а перед очима присутних стояв труп вже сильно зіпсований та облитий кровю. На його голові сидів осоружний кіт з широко роззявленим, червоним ротом та з одним оком.
Він довів мене до сього осоружнього убійства, а його зрадливий голос віддав мене в руки ката. Я замурував його правдоподібно разом з трупом.
Перекл. Федір Белей.
_________________________
Ця збірка новел Едґара Алана По була надрукована 1912 року у найстарішій українській друкарні, у Львові, в котрій ще у XVI столітті друкував перші книги руською мовою Іван Федорович.
Передмову до збірки написав публіцист Федь Федорців (псевдонім Б. Данчицький).
Коментарі, викладені нижче, додані упорядником даної інтернетної публікації 2019 року.
ПЕРЕКЛАВ ПЕТРО КАРМАНСЬКИЙ — На заголовній сторінці перекладачем вказаний Петро Карманський, що може ввести читача в оману, начебто він переклав усі новели даної збірки. Насправді Петро Карманський переклав чотири тексти, ще два — Михайло Кобєрський (причому один із них у співавторстві з якимось таємничим Д. Г.), і один – Федір Белей, а вірша «Зачарована палата» у другій новелі переклав Дмитро Йосифович. Перекладено тогочасним галичанським діалектом української мови, котрий відрізняється від сучасної літературної. В даній інтернетній публікації в основному збережений правопис публікації 1912 року.
«Елєонора» (Eleonora). Вперше твір був надрукований 1842 року у щорічному американському (філадельфійському) альманасі “The Gift: A Christmas and New Year's Present” («Подарунок: Різдвяний та Новорічний презент»), під заголовком «Елєонора: притча». 24 травня 1845 року «Елєонора» була перевидана у нью-йоркській газеті “Broadway Journal” з доданим автором епіграфом, котрого не було у першому виданні.
Sub conservatione formae Specificae salva anima. Raymond Lully. — Епіграфом новели «Елєонора» є рядки Раймонда Луллія (1235-1315) – іспанського поета, схоласта, алхіміка. Переклад з латини: «Поки зберігається певна форма, душа ціла».
«несказаного сяєва» — «Несказане сяєво» (або «світло несказанне») – слова з рядка «Гімну порам року» англійського поета Джеймса Томсона (1700-1748).
«agressi sunt mare tenebrarum, quid in eo esset exploraturi» — вступають до моря пітьми, щоб дізнатися, що там (латин.).
… вважати їх напевно великанськими сирійськими зміями… — Йдеться про давньосірійські міфи.
… з областий Гесперу… — Геспер — вечірня зірка, що сходить на заході, Венера.