По є візіонером. Легке фізичне подразнене, слабий звук або світло викликує в йому галюцінацію: страх і трівога виповзують на верх, стають тілом, предметом, тіню на розлогому просторі. Гроза осамітнення відтворює перед ним картини, повні розсвічених красок, що розтягають ся в безмежний фантастичний краєвид.
Любов і женщина, що так гарно звучать на арфах поетів – у По вбрали на себе кирею смутку. Його герої незвичайно даровиті – а героїні це персоніфікація містерій. Його Венера се не женщина вибуялої пристрасти, ані богиня великої, здорової, радісної любови, лише блудить як візія що ночю з'являєть ся таємно – і водить за собою нещастє, або блукає в білій| мертвецькій киреї, осяяна фосфоричною місячною блідістю, як задумана ельфа. Його Елєонора се немов легкий, прозрачний фантом, що ночю уносить ся над полями, а Ліґея як би чорна північ, яку розяснюють блудні огники.
_____________
Ще за життя звернено на адрессу поета богато тяжких докорів, закидуючи йому, що з його творів тхне несамовитість, що з них визирає божевіллє і анормальність. Память По вже тепер чиста, але подібні закиди все ще трапляють ся. І так воно буде довго іще. Ґенії ніколи не жили на тому світі, який обіймали при помочи своїх змислів, розвинених понад пересічну міру і понад нормальний тіп; їхній світ мав инші границі і инші простори. І тому то усе відгривала ся та одвічня траґедія, якої героєм був геніяльний хорий, одинокий, самітній, який у своїй душі мав євангелію будуччини. Ґенїй і мучеництво нерозлучні, а «здорові» по всі часи камінуватимуть своїх великих «хорих».
Поезія Едґара По – се монументальна будівля, а стіль його новель не мав рівного в цілій світовій літературі. Коли візьмемо читати його твори, пізнаємо від разу, що маємо тут у перве до діла з духом, якого не стрічали досі ніколи. Віє з тих творів невідомий чар сібілінських книг, прореристої сили, опановують душу величаві глибини, які лише в виїмкових хвилях мріли колись в нашій душі, а на які ми не находили слова.
Б, Данчицький.
Львів, 18. червня 1912.
Sub conservatione formae
Specificae salva anima.
Raymond Lully.*
Походжу з родини, що визначає ся силою уяви і палкою пристрастю. Люди звали мене божевільним; але досі не порішено питання, чи божевіллє не є доказом найвищої інтеліґенції і чи усьо, що заслугує на пошану і що називаємо глибоким, не випливає з хоробливого духа, із своєріднього духового роздражнення, на шкоду загального інтелекту. Люди, що снять на яві, дізнають ся про богато дечого, чого не відають люди, які снять тільки в ночі. У своїх сірих привидах вникають вони в перші проблиски вічности і в пробудженню відчувають з жахом, що стояли на порозі до великої тайни. В таких хвилях доходять до певного пізнання сього, що є добрим, а ще більше до свідомости сього, що є злим. Вникають без керми і компасу в просторий океан «несказаного сяєва»* то знова, як читаємо в пригодах нубійського ґеоґрафа, «agressi sunt mare tenebrarum, quid in eo esset exploraturi».*
Нехай буде, що я божевільний. Але мушу замітити, що я відчуваю два противні стани мого духового розположення: стан ясної, безсумнівної свідомости, яка відносить ся до споминів усіх подій першої доби мойого життя і стан памороки і сумніву у відношенню до теперішньої хвилі і до споминів сього, що творить другу епоху мойого буття. І тому в те, що буду розказувати з першого періоду, вірте; а тому, що схочу розповісти з пізнійшого часу, дайте віру лиш на стілько, на скілько воно видасть ся похожим на правду. Або ні, сумнівайте ся і одним і другим; або, як не можете сумнівати ся, бодай грайте в сій казці ролю Едіпа.
Ся, яку я любивв ще за молоду і ради якої пишу тепер сі спомини з повним спокоєм і свідомістю, була одинокою дочкою одинокої сестри моєї давно вже покійної матери. Елєонорою звала ся моя своячка. Ми жили заєдно в купі, під тропічним небом, в Долині Многобарвної Трави. Ніяка чужа стопа не станула ніколи на сій долині, бо вона простирала ся між ланцюхами велитенських гір, що тихо здвигали ся кругом неї і берігли свій любий захист перед сонішньою жарою. Нї одна продоптана стежина не провадила до неї; а щоби дістати ся до нашої милої оселі зо вні, треба було переломити насильно гиллє тисячів лісових дерев і знищити красу міліонів пахучих квіток. І так ми жили самотою та не знали, що діє ся на світі поза долиною — я і моя своячка і її мати.
З мрачних провалів, з поміж найвищих гір, що замикали нашу оселю, виповзувала вузка, глибока ріка, яснійша чим блеск очей Елєонори; вона звивала ся по долині многими закрутами, аж остаточно вливала ся в темне провалля між горами, що були ще мрачнійші, як сі, з яких вона випливала. Ми звали єї «Рікою Мовчання», бо у її филях було видко незвичайний спокій. З її русла не знимав ся ніякий шум; плила так спокійно, що жемчужні піскові зерна, ген в глибині єї нідра, на які ми любили днвити ся, не ворушили ся зовсім, а лежали, кожде на свойму давньому місці, з повним спокою вдоволеннєм і ясніли вічнім блеском.
Беріг ріки і численних мерехтячих потоків, що вливали ся до її русла крутими стрічками, як також цілі простори, що тягнули ся від берегів до глибини ріки, ген аж до пісчаного, кременистого ложа, та не лиш сі місця, але й ціла поверхня долини від ріки до гір, що її окружали, були вкриті густою, дрібною, низенькою, цілком рівною, зеленою травою з ванільовим запахом, а трава була засіяна жовтим козелцем, білою стокоротю, багровими фялками і рубіновими асфоделями так, що її незвичайна краса промовляла до наших серць голосними словами любови і божої хвали.
А тут і там вистрілювали з густої трави, як дикі сонні привиди, фантастичні дерева, а їх стрункі пні не стояли прямо, а звертали ся граціозно до світла, що сипало ся в полуднє на саму середину долини, їх кора мінила ся живими красками гебану і срібла і була ніжнійша від всього, з виїмкою лиця Елєонори; і як би не се зелене, великанське листе, що звисало з їх верхів довгими спіраліями та колихало ся від зефіру, то міг би вважати їх напевно великанськими сирійськими зміями*, що складають поклін свойому панови, сонцю.
Рука в руку ходив я з Елєонорою по сїй долині цілих пятнайцять літ, поки не закрала ся в наші серця любов. Одного вечера при кінці третього пятиліття її життя, а в мойому четвертому, сиділи ми, обнявшися, під деревами, що мали вигляд змиїв і дивили ся в низ на води Ріки Мовчання, на власні образи. Ми не говорили до кінця того милого дня ні слова, а навіть слідуючого ранку наші слова були скупі а наш голос дрожав. Ми викликали з филь бога Ероса і тепер відчували, що він розпалив в нас палкі душі наших дідів. Пристрасти, що знаменували наш рід цілі століття, заволоділи нами насильно і розбудили нашу уяву, якою так само визначали ся; і рознесли по долині Многобарвної Трави божевільну розкіш. Якась зміна була замітна на всьому. Дивні, ясні, звіздисті квіти вистрілили на деревах, де передше не було видко ніякого квіту. Краски зеленого килиму поглубили ся, а коли білі стокороти, одна по одній пощезали, вистрілили на їх місце десятки рубінових асфоделів. І зродило ся життє на наших стежках, бо великий флямінґ, якого досі не було видко, враз з всілякими веселими, пестрими птицями, заяснів перед нашими очима ярким пірєм. Золоті і срібні риби грали ся в ріці, з якої виринав від часу до часу гамір, що зливав ся вкінці в плавну мельодію, яка бреніла по ангельськи більше, чим звуки гарфи Еоля, солодше над усьо, з виїмкою голосу Елєонори. Нараз виринула з областий Гесперу* темна хмара, яку ми там замічали вже давнійше і заясніла багрою та золотом, а відтак повисла над нами і стала з дня на день спускати ся нище, аж покіль не спочила рубцями на верхівях гір і не змінила своєї темноти на величню красу та не полонила нас в чарівну вязницю величи і слави так, як ніколи доселі.
Краса Елєонори рівняла ся красі Серафима: але вона сама була дівчиною простою і невинною, як це коротке життє, яке пережила серед квітів. Ніяка штучність не закривала кріпкої любови, якою горіло її серце і вона поділяла зі мною свої найскритші тайни, коли ми було похожали разом по Рівнині Многобарвної Трави і розправляли про величезні зміни, які тут щойно скоїлись.
Наконець, коли ми одного дня серед сліз заговорили про сю останню зміну, що мусіла опротивіти всім людям, від тоді вона вже більше не відступала від цеї сумної теми і вплітала її у всякий наш розговір, зовсім так, як це бачимо у піснях кобзаря Скіраза*, де ті самі образи стрічають ся заєдно у глибоких варіяціях вислову.
Вона чула, що палець Смерти спочив на її грудях, що вона зі своєю скінченою красою, як одноднівка була сотворена лиш на те, щоби умерти; але жах перед могилою ограничав ся у неї на одну гадку, яку вона мені відкрила одного вечера, у хвилю сумерку, на березі ріки Мовчання. Вона бояла ся думки, що я поховаю її в Долині Многобарвної Трави і кину раз на все її блаженний затишок та перенесу любов, яка тепер належала до неї, на яку дівчину із зовнішнього буденнього світа. Як стій кинув ся я до ніг Елєонори і зложив перед нею і перед Небом присягу, що ніколи не звяжу ся супружеством з якою небудь дочкою Землі — та що ніяким чином не спроневірю ся її дорогій памяти, ні памяти святого чувства, яким вона мене ущасливила. І я візвав на свідка моєї святої торжественної присяги Могучого Володаря Світа. А проклін, якого я взивав від него і від неї — святої в Раю — в разі не додержання обітниці, містив в собі таку страшну кару, що я не важу ся тут його повторити. На мої слова очи Елєонори заясніли і вона зітхнула, начеб з її грудий зняв смертельний тягар; вона задрожала і заплакала гірко; але приняла присягу (вона-ж була ще дитиною) і це принесло їй пільгу в годині смерти. І сказала мені, конаючи спокійно кілька день опісля, що за те, що я зробив для заспокоєння її душі, вона буде чувати по смерти наді мною, якраз цею душею, і коли я на це пристаю, являти ся мені буде безсонними ночами; коли ж це лежить поза можністю душ в Раю, то бодай буде мені давати часті докази своєї присутности тим, що буде зітхати наді мною вечірними вітрами, або наповнятиме воздух, яким я дихаю, запахом ангельських кадильниць. З такими словами на устах закінчила своє непорочне життє і зробила конець першій добі моєї жизні.
Досі розказував я правду, але переступаючи перегороду на стежці часу, яку поставила смерть моєї коханої, і вступаючи в другий період мойого життя, чую, що темінь обсновує мій ум і я сам не довіряю повній точности моєї памяти. Та ідім далі.
Літа тягнули ся ліниво, а я все єще проживав в Долині Многобарвної Трави. Але усьо підпало новій зміні. Звіздисті квіти скрили ся в кору дерев і вже не явили ся більше. Краски зелених килимів поблідли, а рубінові асфоделі зівяли одна по одній; а на місце кождої з них появило ся по десять темних фялків, що наче очі визирали з трави неспокійно і ясніли каплями роси. І життє відійшло з наших стежок, бо великий флямінґ вже не пишав ся перед нами своїм ярким пірєм, а полетів смутний з долини в гори, враз з цілим стадом веселих пташок, що з ним прибули. А золоті і срібні риби повтікали на дно кручі на сам конець нашої оселі і вже більше не показали ся в любій ріці. Тай солодка мельодія, що була милійша, чим вітрова гарфа Еоля і божественнійша над усьо, з виїмкою голосу Елєонори, завмирала з провола, заміняючи ся згодом на щораз тихше журчаннє, аж поки не вернула остаточно до своєї первісної торжественної мовчанки; вкінці і темні хмари підняли ся і, лишаючи на верхах гір давню темноту, подали ся у сторону Гесперу і забрали з собою з Долини Многобарвної Трави змінчивий, золотистий блеск.