І спочива там людська снага, та, що їй згину немає. Хіба зна хто таїну снаги тої і всю силу її? Бо ж Господь — то єдина всемогутня снага, що просяка все суще міццю своєю. Людина ся не піддасть ні ангелам, ні смерті самій, а як піддасть — то лиш через неміч кволої снаги свої.
Джозеф Гленвілл*
Я, хоч убийте, не можу достеменно пригадати, як, коли й навіть де саме вперше зустрівся з леді Ліґейєю. Відтоді спливло вже багато років, і пам'ять моя ослабла через безліч страждань. А може, тепер я нездатний пригадати ті деталі тому, що, сказати по щирості, дивовижна вдача моєї коханої, її рідкісна вченість, незвичайна, якась миротворча краса, прониклива і чарівна промовистість тихого мелодійного голосу аж так заполонили тоді мою душу, — поступово, але владно, — що я всього того навіть не помічав і не розумів. І все ж видається мені, що вперше я її зустрів — а потім ще багато разів бачив — в одному великому, старому, трохи вже занепалому місті на березі Рейну. Вона дуже мало розповідала про свою родину. Але що рід той був вельми давній — годі сумніватися... Ліґейя! Ліґейя! Заглибленому у природничі студії, — а вони ж над усе спроможні притлумити всі враження від навколишнього світу, — мені досить тільки згадати любе ім'я Ліґейї, щоб в уяві постав перед очима образ тієї, кого вже нема. І тепер, коли я пишу, мене осяває спогад, що я, власне, так і не дізнався дівочого прізвища жінки, яка була моєю подругою і моєю нареченою, яка поділяла зі мною мої студії, а зрештою стала мені коханою дружиною. Може, це так виявилась моя жартівлива делікатність у ставленні до Ліґейї? А може, я не розпитував її, бо випробовував силу свого кохання? А може, то в мене була просто примха — палка романтична жертва на вівтар найшаленішої любові? Я неясно пригадую лише сам факт нашої зустрічі, — хіба ж дивно, що геть забув обставини, які її спричинили та супроводили? І, далебі, якщо той високий дух, який називають духом романтики... якщо ота бліда й туманнокрила Ашторет* з ідолопоклонницького Єгипту, правила, як розповідають, фатально нещасливими шлюбами, то вона напевне правила й моєю долею.
Але є одна люба серцю річ, щодо якої пам'ять не зраджує мене. Це — подоба Ліґейї. Статурою вона була висока, трохи худорлява, а в останні свої дні навіть виснажена. Навряд чи знайду я слова, щоб змалювати величавість і стриману невимушеність її постави або незбагненну легкість та пружність її ходи. Вона з'являлася й зникала, немов тінь. Щоразу я усвідомлював, що вона вже тут, у моєму затишному кабінеті, лише тоді, як чув ту любу музику — звуки тихого ніжного голосу — і відчував на своєму плечі білу, як мармур, руку. Красою обличчя з нею не могла б рівнятися жодна з казкових дів. В ньому була осяйність опіумних марень — ефірне видиво для піднесеного духу, куди божественніше за всі шалені фантазії, що витали колись над дрімотними душами Делосових дочок.* А проте в рисах її не було тієї правильності, яку ми нерозважно привчилися звеличувати у класичних витворах язичників. «Не існує витонченої краси, — цілком слушно зауважує Бекон, барон Веруламський, розмірковуючи про форми й типи краси, — без деякого неладу в пропорціях». І хоча я бачив, що риси Ліґейї не мають класичної правильності, хоча розумів, що її врода саме «витончена», і відчував, що найпершу роль тут грає отой «нелад», а однак намагався, марно намагався відшукати ту неправильність і довести до ладу власні уявлення про той «нелад». Я вдивлявся в її високе бліде чоло — воно було бездоганне (яке ж холодне це слово, коли стосувати його до такої божественної величі!), а кольором могло б змагатися з найчистішою слоновою кісткою — широке, лагідно-опукле й владно-спокійне; а обабіч — довгі локони, хвилясті від природи, чорні як воронове крило, з яскравим полиском; глянувши на них, ви достоту осягали той Гомерів епітет: «Гіацинтові!» Я вдивлявся у делікатний обрис її носа — ніде не бачив я такої довершеності, хіба на вишуканих давньоіудейських медальйонах: такі самі витончені лінії, така сама ледь помітна орлина горбинка, такі самі плавні дуги ніздрів — ознака трепетної душі. Я милувався чарівливими вустами. От де вже справді торжествували небесні чари! Вишуканий вигин невеличкої верхньої губи... під нею м'яко, розслаблено, чуттєво спочиває нижня... жваві ямочки, манливі кольори... зуби, що відбивають з разючим блиском кожен промінець божого світла, що падає на них, коли вуста розкриваються в усмішці, погідній та ласкавій, а водночас найрадіснішій та найосяйнішій у світі!.. Я доскіпливо вивчав форму підборіддя — і тут теж знаходив ту лагідну помірність, ніжність і величавість, повноту та одухотвореність, що були в давніх греків, — такі обриси, либонь, бог Аполлон навіяв уві сні Клеоменові,* синові афінянки. І тоді я заглядав у величезні очі Ліґейї...
Античні віки не залишили нам ніяких взірців людських очей. А тим часом, можливо, саме в очах моєї коханої і ховався секрет, про який згадує барон Веруламський. Вони були, по-моєму, набагато більші, ніж звичайно бувають людські очі. Вони були навіть глибші за очі газелей, що пасуться в долині Нурджахеда.* Проте лише вряди-годи — в хвилини найсильнішого хвилювання — ця незвичайна особливість ставала в Ліґейї справді помітною. І в такі хвилини краса її, — можливо, такою вона видавалася тільки завдяки моїй розпаленій уяві, — то була краса істоти неземної, краса казкової турецької гурії. Зіниці тих очей, чорні як ніч, променіли несказанним блиском, ще й відтінювались смоляними віями. А над очима — трішки нерівні брови такої самої відтіні. Однак та «дивовижність», що вчувалась мені в очах Ліґейї, природу свою мала не в їхній формі, чи кольорі, чи блиску, — вона, безперечно, зумовлювалась їхнім виразом. Ой, хіба спроможне слово передати той вираз! За всім безміром словесних звуків ми, либонь, тільки ховаємо своє невігластво в царині духовного. Вираз очей Ліґейї! Скільки довгих годин провів я у роздумах про нього! Як силувався осягнути його безсонними літніми ночами! Що це було — ота таїна, незмірно глибша, ніж сам Демокрітів колодязь,* яка ховалась у безодні зіниць моєї коханої? Що це було? Я весь пойнявся жагою пізнати це. Ті очі! величезні, сяючі, божественні! вони стали для мене, як подвійні зірки Леди,* а я для них — найшанобливішим звіздарем.
Серед багатьох незбагненних аномалій людського мислення немає більш разючої і бентежної, ніж той факт, — ніколи, гадаю, не відзначений ученими мужами, — що у наших спробах відновити в пам'яті щось давно забуте ми часто опиняємось на самому краєчку спомину, та кінець кінцем так і не спроможні пригадати... Отож не раз і не два, пильно й сумлінно вдивляючися в очі Ліґейї, я відчував, ніби наближаюся до самої суті того виразу, — от-от уже схоплю... але не можу. І зрештою все зникало геть! І (дивна, ой, найдивніша з таємниць!) я знаходив для того виразу цілу низку аналогій у найзвичайнісіньких предметах, що оточують нас. Хочу цим сказати, що вже після того, як краса Ліґейї ввійшла в мою душу й оселилася там, наче в храмі, я від багатьох речей, сущих у матеріальному світі, зазнавав того відчуття, яке завжди здіймали в мені її величезні променисті очі. Але я аж ніяк не зміг би визначити те відчуття або переповісти його чи навіть уважно простежити за ним. Часом я його впізнавав, дозволю собі повторитися, споглядаючи буйне зростання виноградної лози, спостерігаючи політ метелика, бабки, хризаліди, бурхливий водний потік. Я переживав це відчуття при зустрічі з океаном і стежачи за падінням метеора... Щось подібне відчував я, перехопивши погляд дуже старої людини. А в небі є дві чи три зірки (особливо одна — зірка шостої величини, подвійна й мінлива, її можна побачити поблизу Веги, найяскравішої зірки в сузір'ї Ліри), які теж викликали у мене це відчуття, коли я розглядав їх у телескоп. Воно переповнювало мене під хвилею звуків деяких струнних інструментів, а іноді — під враженням якихось місць у прочитаних книжках. Серед безлічі інших прикладів виразно пригадую одне місце з книги Джозефа Гленвілла, котре (можливо, тільки через свою химерність — хто знає?) щоразу навіювало мені те саме відчуття: «І спочива там людська снага, та, що їй згину немає.. Хіба зна хто таїну снаги тої і всю силу її? Бо ж Господь — то єдина всемогутня снага, що просяка все суще міццю своєю. Людина ся не піддасть ні ангелам, ні смерті самій, а як піддасть — то лиш через неміч кволої снаги свої».
Щоправда, багаторічні роздуми дозволили мені простежити певний зв'язок між цим пасажем англійського мораліста й одною із рис характеру Ліґейї. Це — незвичайна наснаженість мислення, мови й діяння, що була в неї, можливо, наслідком або принаймні виявом колосальної сили волі, яка протягом нашого тривалого спільного життя ніколи безпосередньо не виказувала себе. З усіх жінок, яких я коли-небудь зустрічав, вона, ця спокійна, завжди погідна Ліґейя, була найбезпораднішою жертвою жорстоких і лютих шулік — невситимої пристрасті. І я про таку пристрасть не мав би ніякого уявлення, якби не ті дивовижно розверзнуті очі, що водночас так захоплювали й так жахали мене, якби не майже чаклунська мелодійність, виразність та погідність її неповторного тихого голосу і не палюче завзяття (вплив його на мене ще подвоювався через контраст із манерою говорити) тих шалених слів, які вона раз у раз промовляла. Я вже згадував про вченість Ліґейї. А була вона воістину безмежна: у жінок такої бачити мені не довелося. Ліґейя глибоко й досконало володіла класичними мовами, але, наскільки сягає моя власна обізнаність із сучасними європейськими діалектами, вона й тут, по-моєму, ніколи не припускалась помилок. Далебі, взяти будь-яку з найпрестижніших (бо просто мало кому зрозумілих) тем, що належать до хваленої «академічної ерудиції», — я жодного разу не помітив у Ліґейї якоїсь похибки! Незбагненна, бентежна річ: ця безперечна людська оздоба моєї дружини заполонила мою увагу тільки тепер — надто пізно! Я сказав, що такої обізнаності, як у Ліґейї, я в жінок ніколи не бачив, — але хіба є на світі й той чоловік, що подолав би з успіхом увесь простір духовних, фізичних та математичних наук? Я тоді не збагнув того, що ясно розумію тепер: здобутки Ліґейї були велетенські, разючі; проте я завжди усвідомлював її безмежну перевагу і з дитячою довірливістю підкорявся її проводові у блуканнях по хаотичних світах метафізичних розвідок, яким ревно віддавався в перші роки нашого подружнього життя. Якого незрівнянного тріумфу, якої розкішної насолоди, якого безміру радості — всього, що є неземного у сподіваннях, дізнавав я, коли вона під час моїх занять схилялася наді мною: я прозирав тоді ту зовсім не очікувану — а ще менше знану мені — прекрасну перспективу, що потроху, помалу відкривалась переді мною, — безконечна, осяйна доріжка, якою я кінець кінцем добувся б до воріт мудрості, аж надто довершеної та дорогоцінної, щоб вона не була мені заказана!
Якою ж гіркою та болісною була відтак моя печаль, коли через багато років по тому я переконався, що мої небезпідставні надії знялися та й відлетіли геть! Без Ліґейї я став неначе кволе дитя, що блукає, сліпуючи, в потемках. Адже сама її присутність, її вдумливе читання робили живими та зрозумілими багато таємниць трансценденталізму,* в яких ми були загрузли. Без сяйва її променистих очей іскристо-золотаві письмена ставали тьмянішими за сатурнів свинець.* А тепер ті очі все рідше й рідше осявали сторінки, над якими я сидів цілими днями. Ліґейя занедужала. Її шалені очі горіли аж надто, надто яскравим блиском; бліді пальці світилися неживою восковою прозорістю, а голубі вени на високому чолі вмить набрякали і знову опадали при найменшому хвилюванні. Я розумів, що вона напевне вмре, — і душа моя розпачливо противилась безпощадному Азраїлові.* А спротив цієї полум'янистої жінки був, на мій подив, ще запекліший. У суворій натурі Ліґейї було щось таке, що вселило в мене певність, ніби до неї смерть прийде без усіх тих відомих жахів, — аби ж то так! Ніякі слова не в силі дати хоч найменше уявлення про той відчайдушний опір, з яким вона повстала проти Цариці тьми. Я стогнав, як од болю, споглядаючи те гірке видовище. Я спробував би втішати, спробував би вмовляти; але, при тій силі її несамовитої жадоби до життя, будь-що-будь до життя, всяке вгамовування та вмовляння були б чистісінькою дурістю. А вона, попри всі муки, що шматували її непохитну душу, зовні лишалася погідною аж до останніх хвилин. Голос її ставав дедалі ніжніший, — і дедалі тихіший, — але я не хотів би пригадувати страшного значення тих спокійних слів. У мене йшла обертом голова, коли я, заціпенілий, дослуховувався мелодії, що звучала вже не по-земному, бо виражала сподівання й устремління, яких не дано знати смертним людям.
В її коханні сумніватися мені не випадало; і я легко міг зрозуміти, що в такому серці, як Ліґейїне, не може панувати звичайне почуття. Та лише перед лицем смерті достоту пізнав я силу її пристрасті. Довгі, довгі години, стискаючи мою руку, Ліґейя виливала переді мною зі свого повного по вінця серця ту відданість — не просто палку, а вже близьку до обожнення. Чим я заслужив на щастя чути такі освідчення? І чим я заслужив на прокляття — почути їх у хвилину, коли кохана йшла від мене навік? Але про це я не можу довго говорити. Дозволю собі сказати тільки, що саме в цій Лігейїній, більш ніж жіночій, жертовності в коханні — на жаль, сам я цього зовсім не заслуговував — я сповна й виразно зрозумів кінець кінцем першопричину її несамовитого потягу до життя, яке так швидко покидало її тіло. Ні, несила мені описати цю шалену жагу, цю незбориму силу жадоби до життя, будь-що-будь до життя — ніякі слова не в змозі це передати!
Рівно опівночі, — перед тим як пішла у небуття, — Ліґейя владним жестом прикликала мене до себе і звеліла прочитати вголос вірш, якого вона склала кілька днів тому. Я підкорився... Ось цей вірш:
Вистава життьова шумить
Сумних останніх літ!
Спустився ангелів на мить
Сюди крилатий рід.
Прийшли побачити тепер
Театр надій та бід.
І музика небесних сфер
Здіймає небозвід.
Акторів марна метушня:
Прибравши Божий лик,
Вони гасають навмання
Вперед, назад, убік.