В. Почніть від початку.
П. Від початку! Де ж той початок?
В. Початок ― ви знаєте — БОГ. (Це було сказано тоном тихим, нерівним, повним, як відчувалось, найглибшої шаноби.)
П. Що ж таке Бог?
В. (По кількох хвилинах вагань.) Не вмію сказати.
П. Хіба Бог — не дух?
В. Коли я не спав, я знав, що ви маєте на увазі, та зараз для мене «дух» просто слово — таке ж як, наприклад, «істина», «краса», — просто якість.
П. Бог нематеріальний?
В. Нематеріальності нема — це просто слово. Те, що не є матерією, взагалі не існує; хіба що якості й речі — одне і те ж.
П. Значить, Бог — матеріальний?
В. Ні. (Ця відповідь мене заcкочила.)
П. То що ж він таке?
В. (По довгій мовчанці, бурмотить.) Мені це ясно — але складно висловити. (Знов довга мовчанка.) Він — не дух, бо він існує. І не матерія — як ви її розумієте. Але є градація матерії, про яку людина нічого не знає; грубіша за ступенем матерія спонукує тоншу, тонша пронизує грубішу. Атмосфера, наприклад, спонукує електричний первень, а електричний первень пронизує атмосферу. Ступінь за ступенем матерія дедалі витончується, а чи розріджується, аж до безчасної — без часток — без ділення на частки — неподільної — єдиної матерії, і тут закон спонукання й проникання міняється. Первинна, або неподільна, матерія не лише проникає усе, а й спонукує все — отже, є всім у собі. Ця матерія і є Бог. Те, що люди вкладають у слово «думка», є ця матерія в русі.
П. Метафізики вважають, що всяка дія зводиться до руху й мислення і що друге породжує перше.
В. Так; але тепер я бачу, де тут неточність. Рух є дією ума — не мислення. Неподільна матерія, чи Бог, у супокої (наскільки ми здатні це збагнути) є тим, що люди зовуть умом. Здатність до саморуху (рівноцінна, по суті, людському волінню) у неподільній матерії якимсь чином випливає з її єдиності і всюдисущості; як саме, я не знаю і — тепер мені ясно — не дізнаюся ніколи. А неподільна матерія, зрушена певним законом, а чи якістю, присутньою в ній самій, — ось це є мислення.
П. Не могли б ви точніше описати те, що називаєте неподільною матерією?
В. Градація матерії у видах, відомих людині, не дається їй у чуттях. Візьмімо, наприклад, метал, деревину, краплю води, атмосферу, газ, теплоту, електрику, світлоносний ефір. Так от, ми звемо все це матерією, ми підводимо всю матерію під одне загальне визначення; а однак немає двох ідей, що настільки суттєво різнилися б між собою, як та, котру пов’язуємо з металом, і та, котру пов’язуємо зі світлоносним ефіром. Коли справа доходить до ефіру, ми відчуваємо майже необорну схильність класифікувати його як дух, або як ніщо. Єдине, що нас стримує, це наше розуміння його атомічної структури; але й тут доводиться вдаватись до нашого уявлення про атом як про щось безмежно мале, тверде, відчутне, вагоме. Відкиньте ідею атомічної структури, і ми вже не зможемо дивитися на ефір як на реальність, чи принаймні як на матерію. За браком кращого слова можна його назвати духом. Тепер ступіть крок далі, поза світлоносний ефір — уявіть собі матерію набагато більшої розрідженості, настільки більшої, наскільки ефір рідший за метал, і ви відразу (наперекір усім шкільним догмам) вийдете на унікальну масу — неподільну матерію. Бо якщо в самих атомах ще можна визнати безмежну малість, то безмежна малість простору між ними — абсурд. Наступить такий момент — такий ступінь розрідженості, на якому, при достатній багаточисельності атомів, проміжки між ними мусять щезнути і маса злютується водно. Якщо тепер усунути думку про атомічну структуру, то природа цієї маси неминуче зведеться до того, що ми мислимо як дух. Хоча ясно, що це — та самісінька матерія. Правду кажучи, мислити дух неможливо, позаяк годі уявити те, чого нема. Це ми собі лестимо, що збагнули дух, — ми просто обманюємося в розумінні, мислячи безмежно розріджену матерію.
П. Мені здається, є одна неспростовна річ, яка суперечить ідеї абсолютного злютування — це опір, дуже незначний, якого зазнають небесні тіла, рухаючись крізь простір, — сьогодні, правда, твердять, що деякий опір існує, але настільки незначний, що його недогледів навіть прозірливий Ньютон. Про опір тіл ми знаємо, насамперед, що він пропорційний їхній густині. Абсолютне злютування — це абсолютний опір. Там, де нема проміжків, нема й податливості. Ефір абсолютної густини буде для зірки перешкодою незмірно могутнішою, ніж ефір алмазний чи залізний.
В. Ваше заперечення знімається з легкістю, майже пропорційною його нібито неспростовності. — Коли йдеться про рух зірки, то без різниці, що через що проходить — зірка крізь ефір, чи ефір крізь зірку. Це найбільш безпідставна астрономічна помилка — прив’язувати відоме збурення руху комет до ідеї проходження їх через ефір: яким би розрідженим він не був, він спинить будь-який зоряний рух набагато швидше, ніж це допускають астрономи, що воліли б затушувати незбагненне для них питання. Водночас у дійсності маємо таке гальмування, якого можна сподіватися від тертя ефіру при його моментальному проходженні крізь небесне тіло. В першому випадку гальмівна сила є миттєва й замкнута на себе, в другому нагромаджується без кінця.
П. Але чи в усьому цьому — в ототожненні звичайної матерії з Богом — чи нема в цьому вияву непошани? (Я був змушений двічі повторити питання, поки чуйносплячий повністю збагнув його.)
В. А чому, скажіть, матерію слід шанувати менше, ніж ум? Ви забуваєте, що матерія, про яку я говорю, — це, під кожним оглядом, «ум», а чи «дух» науки, коли йдеться про її високі спроможності, і водночас «предмет», «матеріал» тієї ж науки. Бог, з усіма тими силами, які приписуємо духові, є ніщо інше як досконалість матерії.
П. Ви твердите, отже, що неподільна матерія в русі — це мисль?