Nil sapientiae odiosius acumine nimio.*
Сенека*
Одного темного й вітряного вечора восени 18.. року я сидів у товаристві свого приятеля С. Оґюста Дюпена, в його невеличкій бібліотеці, чи, краще б сказати, покої для книжок, – у Сен-Жерменському передмісті Парижа, вулиця Дюно, № 33, четвертий поверх, – і втішався подвійною насолодою: роздумами й пінковою люлькою.
Добру годину в кімнаті панувала глибока мовчанка, коли кожен з нас, як видалося б сторонньому спостерігачеві, цілковито поринув у споглядання химерних закрутків диму, що наповнював приміщення. Щодо мене, одначе, то я розважав про дві події, які ми обговорювали на початку вечора, – а саме: пригоду на вулиці Морг і таємниче вбивство Марі Роже. Отож мене трохи вразив такий збіг обставин, що двері до бібліотеки раптом відчинилися і ввійшов наш давній знайомий, добродій Г., префект паризької поліції.
Привітали ми його від щирого серця, бо він, хоч і не викликав великої пошани, усе-таки був чоловік цікавий, а крім того, не бачилися ми з ним уже кілька років. Ми сиділи поночі, і Дюпен був підвівся засвітити лампу, але сів знову, коли Г. сказав, що прийшов порадитися з нами, вірніше з моїм приятелем, в одній офіційній справі, яка завдала чимало клопоту.
– Якщо над нею треба буде подумати, – промовив Дюпен, так і не засвітивши лампи, – то темрява лише допоможе нам.
– Це ще одне ваше дивацтво, – зауважив префект; він мав звичку називати дивацьким усе, чого не міг зрозуміти, тим-то жив серед тьми-тьменної всіляких «дивацтв».
– Авжеж, – погодився Дюпен, запропонувавши префектові люльку й підсунувши до нього вигідне крісло.
– Ну, то яке ж тепер ускладнення? – запитав я. – Маю надію, цим разом не йдеться про вбивство?
– О, ні, зовсім ні. Власне кажучи, справа таки дуже проста, і я не маю сумніву, що кінець кінцем ми й самі її залагодимо. Але я подумав, що Дюпенові цікаво було б довідатися про деталі, бо вони вкрай дивацькі.
– Справа проста, а деталі дивацькі? – спитав Дюпен.
– Отож-бо й є, хоч і не тільки це. Власне кажучи, через те й чудна справа, що вона така проста, а збиває з пантелику.
– Можливо, саме ця простота й ошелешує? – докинув мій приятель.
– Та що ви дурниці правите! – відказав префект, голосно засміявшись.
– Можливо, таємниця надто вже прозора? – додав ще Дюпен.
– О Господи, ну й скажете ж ви!
– І занадто очевидна?
– Ха-ха-ха! Ха-ха-ха! Хо-хо-хо! – зареготав гість, беручись за живіт. – Ох, Дюпене, я просто лусну зі сміху!
– Але в чому ж усе-таки суть справи? – запитав я.
– Гаразд, я вам розповім, – відказав префект і, задумливо пустивши хмарку диму, зручніше вмостився у кріслі. – Я розповім вам у кількох словах, але спершу мушу попередити: це справа страшенно секретна і я, безперечно, втрачу посаду, якщо стане відомо, що я з кимось поділився цією таємницею.
– То розказуйте, – промовив я.
– Або й ні, – докинув своєї Дюпен.