Эдгар Аллан По - Шевальє С. Оґюст Дюпен стр 4.

Шрифт
Фон

— Боюся, газета не передала увесь жах скоєного, — відповів Дюпен. — Та забудьмо пустопорожні домисли друкованого видання. Мені здається, цю загадкову справу вважають нерозв’язною саме на підставі того, що саме й може допомогти її розплутати; маю на увазі вражаючу жорстокість злочину. Поліцейські спантеличені відсутністю мотиву, зауваж, не мотиву вбивства, а мотиву такої страшенної люті. Вони також ніяк не можуть поєднати факти: свідки чули суперечку, але у кімнаті, крім убитої мадемуазель Л’Еспане, нікого не було, а злочинець не міг утекти так, щоб залишитися непоміченим. Жахливий хаос у кімнаті; труп, який знайшли у димарі та ще й догори ногами; жорстоко понівечене тіло старої дами, — цих обставин разом із тими, що я вже озвучив, і тими, про які зараз не буду згадувати, виявилося досить для того, щоб загнати нашу поліцію з її горе-кмітливістю у глухий кут. Вони припустилися грубої, але поширеної помилки: сплутали незвичайне з незрозумілим. Але саме уникання простого та звичного шляху допомагають розуму відшукати істину. У такому розслідуванні, як наше, головне питання має бути не «Що сталося?», а «Що сталося такого, що ще зроду не траплялося?». Справді, легкість, із якою я розплутаю — взагалі-то вже розплутав — цю загадкову справу, прямо пропорційна складнощам, які поліція ніяк не може подолати.

Я мовчки дивився на Дюпена, і моєму подиву не було меж.

— Я зараз чекаю, — провадив мій друг, поглядаючи на двері, — чекаю на людину, яка, можливо, безпосередньо й не брала участі в різанині, проте якоюсь мірою має стосунок до злочину. В найжахливішому наш очікуваний гість, певно, не винен. Сподіваюся, моє припущення вірне, оскільки на ньому ґрунтується відгадка усієї головоломки. Я чекаю, що чоловік прийде з хвилини на хвилину. Звичайно, він може не прийти, але я схиляюся до думки, що прийде. І якщо він з’явиться, ми маємо його затримати. Ось пістолети; ми обидва знаємо, як ними користуватися, якщо виникне необхідність.

Я взяв пістолети, майже не усвідомлюючи, що роблю, і не вірячи власним вухам, а Дюпен тим часом продовжував свій монолог. Я вже зауважував, що в схожих випадках він ставав ніби відчуженим. Він звертався до мене, а тому говорив неголосно, але щось у його інтонації звучало так, ніби він балакає до людини, яка від нього далеко. Його погляд нічого не виражав і був спрямований на стіну.

— Піднімаючись сходами, свідки чули суперечку, — вів далі мій друг, — але їхні свідчення підтверджують той факт, що жоден із голосів не належав ані мадам, ані мадемуазель. А значить, відпадає версія, що стара жінка спочатку вбила дочку, а потім звела рахунки із власним життям. Я кажу про це лише для того, щоб показати хід своїх думок, так би мовити, свій метод. Та мадам Л’Еспане й не вистачило б сили запхати труп дочки у димар, де знайшли тіло; а те, як жорстоко була понівечена вона сама, зовсім унеможливлює факт самогубства. Отже, вбивство було скоєно кимось іншим, і голос цієї особи й чули свідки. Що ж до голосів, дозволь звернути твою увагу на свідчення стосовно цього, але не в цілому, а лише на їхню особливість. Скажи, тебе нічого не здивувало?

— Я зауважив, що всі свідки погоджувались: грубий голос належав французу, в той час як із приводу власника верескливого голосу думки розходились, а хтось узагалі назвав його різким.

— Це власне свідчення, — заперечив Дюпен, — а не їх особливість. Ти не помітив нічого характерного. А втім, слід було помітити. Свідки, як ти казав, погоджувалися з приводу грубого голосу. Але стосовно верескливого голосу дивно не те, що думки розходились, а те, що італієць, англієць, іспанець, голландець і француз характеризують його як голос іноземця. Кожен певен, що то не був його співвітчизник. Кожен вважає, що голос розмовляв незнайомою мовою. Француз вважає, що голос належав іспанцю і що він навіть «зміг би розрізнити деякі слова, якби знав іспанську». Голландець стоїть на тому, що то був француз, але ми знаємо, що «свідок не розуміє французької і був допитаний через перекладача». Англієць стверджує, що голос належав німцю, але «німецької не знає». Іспанець «певен», що кричав англієць, та «робить висновок з інтонації», оскільки з англійською не знайомий. Італієць вважає, що то була російська мова, хоча «з росіянами не мав нагоди спілкуватися». Ба більше, другий француз, на відміну від першого, стверджує, що говорив італієць, щоправда, «мови не знає, судить з інтонації». Дійсно, якою ж дивною, незвичайною має бути мова, про яку так озиваються свідки і в якій жоден мешканець з п’ятьох найбільших європейських країн не упізнав нічого знайомого! Ти можеш сказати, що той голос належав азіату чи африканцю. Справді, у Парижі рідко можна зустріти представників Азії чи Африки, але навіть не заперечуючи таку можливість, я хочу звернути твою увагу на три обставини. Один із свідків характеризував голос як «не стільки верескливий, як різкий». Інші двоє стверджують, що говорили «швидко і нерозбірливо». І нікому не вдалося розібрати жодного слова, навіть жодного звуку!

— Я не знаю, — провадив мій друг, — яке враження справляє на тебе хід моїх думок, але насмілююся стверджувати, що навіть зі свідчень щодо грубого й верескливого голосів, можна зробити законні висновки, які викликають припущення, що в свою чергу визначає напрям усього подальшого ходу розслідування цієї загадкової справи. Я сказав «законні висновки», та висловився не зовсім вдало. Я мав на увазі, що це єдино вірні висновки й що моє припущення, як лише один можливий результат, природно із них витікає. Що це за припущення, я поки змовчу. Я тільки хочу, аби ти зрозумів: воно для мене настільки вагоме, що визначило напрям і певну цілеспрямованість моїх пошуків у спальні небіжчиць.

Давай подумки перемістимось у цю кімнату. Що в першу чергу ми почнемо шукати? Напевно, вихід, яким могли б скористатися злочинці. Ми з тобою, ясна річ, у надприродні сили не віримо. Не злі ж духи так жорстоко вбили мадам і мадемуазель Л’Еспане! Ні, ті, хто вчинили цю чорну справу, створіння із плоті та крові, цілком матеріальні, а тому і втікати вони мали матеріальним шляхом. Тоді постає питання: як? На щастя, з цього приводу існує лише один хід міркування і саме він і приведе нас до точної відповіді. Давай крок за кроком розглянемо усі можливі виходи. Не викликає сумнівів те, що коли свідки піднімалися нагору, злочинці перебували у спальні, де знайшли мадемуазель Л’Еспане, або принаймні у кімнаті, що до неї прилягає. А значить, ми повинні шукати вихід саме в цих двох приміщеннях. Поліція сумлінно обстежила підлогу, стелю, кам’яну кладку на стінах. Жодні потаємні двері не сховалися б від пильного погляду. Але маючи сумніви щодо поліцейського обшуку, я перевірив усе сам. Там і справді не було потаємних виходів. І ті, і ті двері, що вели з кімнат у коридор, були надійно замкнені зсередини. Тоді давай повернемося до димарів. Хоча у нижній частині, футів на вісім-десять від підлоги, вони звичайного розміру, та що вище, то вони стають вужчими, і крізь них не пролізе навіть угодована кішка. Неможливість утечі через уже перелічені виходи є настільки очевидною, що залишаються лише вікна. Вікна, які виходять на вулицю, ми розглядати не будемо, оскільки натовп під будинком неодмінно помітив би утікачів. Тоді вбивці мали скористатися вікнами у спальні. Отримавши такий висновок, до якого ми дійшли цілком логічним міркуванням, ми, як люди розумні, не повинні нехтувати ним лише через його очевидну неможливість. Ні, ми маємо довести, що ця «неможливість» є не очевидною, а удаваною.

У спальні два вікна. Одне з них нічим не заставлене. Нижня ж частина другого затулена громіздким ліжком, яке стоїть до нього впритул. Перше надійно закріплене зсередини. Усі спроби відчинити його виявилися марними. У лівій частинні віконної рами є отвір, у який глибоко, аж по самісіньку шапку, забито цвях. Коли обстежували друге вікно, то виявили такий самий цвях, і забитий він був так само. Але ніякі зусилля не допомогли відчинити й це вікно. Тож поліція зробила висновок, що вбивці не могли тікати цим шляхом. А відтак поліцейським навіть не спало на думку витягти обидва цвяхи та відчинити вікна.

Мій огляд був дещо прискіпливішим і детальнішим, я тільки-но пояснив тобі чому: я ж розумів необхідність довести, що «неможливість» тут є не очевидною, а удаваною.

Я почав міркувати à posteriori.* Злочинці, звичайно ж, утекли через одне з вікон. А якщо це так, то вони не могли б знову закріпити раму зсередини, а вікна таки були щільно зачинені — й ось це міркування саме своєю ясністю й стримало поліцію від подальших пошуків у цьому напрямку. Так, вікна були зачинені. Значить, вони мали зачинятися автоматично. Це єдиний висновок, який можна зробити за даних умов. Я підійшов до вільного вікна і, доклавши деякі зусилля, витягнув цвях і зробив спробу підняти раму. Як я і очікував, у мене нічого не вийшло. Тоді я зрозумів, що десь має бути схована пружина. Таке пояснення принаймні підтверджувало істинність мого початкового припущення, якою б загадковою не видавалася справа з цвяхами. В результаті ретельного огляду я таки знайшов потаємну пружину. Натиснув на неї і, цілком удовольнившись знахідкою, не став піднімати раму.

Я повернув цвях на місце і почав уважно роздивлятися вікно. Людина, яка вилізла з нього, могла зачинити раму ззовні — тоді спрацьовує пружина, але цвях не може сам по собі опинитися на місці. Висновок знову ж таки був очевидний і ще більше обмежив коло моїх пошуків. Убивці мали втекти через друге вікно. І якщо пружини на обох вікнах однакові, а саме цього і слід було чекати, то відмінність має бути у цвяхах чи принаймні в тому, як вони закріпленні. Я виліз на ліжко, перехилився через його спинку і ретельно оглянув раму другого вікна. Просунувши руку за дошку, я з легкістю знайшов пружину і натиснув на неї. Як я і передбачив, вона була така сама, як і на першому вікні. Тоді я звернув увагу на цвях. Він також був міцним, і також забитий по самісіньку шапку.

Можливо, ти гадаєш, що це мене спантеличило; та якщо ти справді такої думки, то зовсім не розумієш сутності індуктивного методу. Говорячи мовою мисливців, я ні на хвилину не втратив сліду. В моєму ланцюжку не було жодної невірної ланки. Я простежив кожну з них і дійшов до кінцевої точки, а кінцевою точкою був цвях. Я вже зауважив, що він був точнісінько такий, як його товариш із сусіднього вікна; але що означав цей доказ (хоча був він дуже переконливим) у порівнянні з упевненістю в тому, що саме це є кінцевим пунктом моїх пошуків. А тому я сказав собі: «Із цвяхом має бути щось негаразд». Я торкнувся його, й одразу ж уламок цвяха опинився у мене в руці. Друга його частина залишилася в отворі, де він, скоріше за все, і зламався. Місце розлому було старе (про це свідчила іржа на ньому); цвях було забито так сильно, що краї шапки також частково опинилися в рамі. Коли я обережно повернув зламану частину на місце, склалося враження, ніби цвях цілий та неушкоджений. Я натиснув на пружину і на декілька дюймів підняв вікно. Разом із рамою піднялась і шапка, яка щільно трималася на місці. Я опустив вікно, і знову із цвяхом нічого не сталося.

Отже, на даному етапі таємниця була розкрита. Вбивця утік через вікно, що було частково затулене ліжком. Коли рама опускалася (або її опускали навмисно), пружина закріплювала її на місці; поліція ж помилилася, прийнявши функції цвяха за функції пружини, а тому вважала подальші дослідження непотрібними.

Наступне питання: як злочинець спустився на землю? Тут я був цілком задоволений нашою прогулянкою навколо будинку. Зо п’ять із половиною футів од вікна, про яке йдеться, стоїть громовідвід. Дістатися його з вікна, поминаючи вже те, щоб вилізти на нього, цілком неможливо. Але я помітив, що віконниці на п’ятому поверсі належать до того особливого виду, який паризькі теслярі називають ferrades; зараз вони використовуються рідко, але їх частенько можна зустріти в старих маєтках десь у Ліоні чи Бордо. Такі віконниці нагадують звичайні двері (а саме одностулкові), з тією лише відмінністю, що їх нижня частина — ґратчаста, а тому за неї дуже зручно вхопитися руками. У нашому випадку ширина віконниць сягає трьох із половиною футів. Коли ми побачили їх із задвір’я, вони були напіввідчинені, тобто утворювали зі стіною прямий кут. Можливо, поліцейські, як і я, оглядали задню частину будинку. Скоріше за все, вони побачили ferradesтак би мовити «у розрізі», а тому не помітили, наскільки вони широкі, або ж просто не звернули на це належної уваги. Поліція була впевнена, що злочинці не могли втекти таким шляхом, а тому обмежилася поверховим оглядом вікон. Мені ж одразу стало зрозуміло, що коли навстіж розчинити віконниці над ліжком, то вони опиняться на відстані не більш як два фути від громовідводу. Також ясно й те, що надзвичайно смілива та хоробра людина могла б перелізти і з громовідводу у вікно. Простягнувши руку на два з половиною фути (вважаймо, що віконниці розчинені навстіж), злочинець міг ухопитися за ґратки. Потім міг відпустити громовідвід, упертися ногами в стіну, відштовхнутися і зачинити віконниці; а якщо припустити, що вікно було відчинене, — сильно розгойдатися і перелетіти через підвіконня до кімнати.

Я хочу, щоб ти запам’ятав: ідеться про неймовірну, надзвичайну спритність, оскільки лишень за її допомогою можна виконати такий ризикований акробатичний трюк. Я маю намір довести тобі, що такий стрибок можливий, це по-перше, а по-друге — і це найголовніше — хочу, щоб ти уявив собі, якої виняткової, я б навіть сказав надприродної, спритності вимагає такий стрибок.

Ти, звісно, гадаєш, що, як заведено в адвокатів, «у моїх інтересах применшувати, а не перебільшувати вимоги до виконавця». Така практика характерна для закону, а не для розуму. Істина — це все, чого я прагну. А на цьому етапі моя мета — змусити тебе зіставити факти: з одного боку — незвичайна спритність, про яку я щойно говорив, та дуже дивний голос, чи то верескливий, чи то різкий, з другого — немає двох однакових суджень стосовно національності, а в самих репліках ніхто не зміг розрізнити жодного складу.

При цих словах у мене промайнула якась неясна, невиразна здогадка. Мені здалося, що я ось-ось зрозумію думку Дюпена — так буває, коли щосили хочеш пригадати щось, навіть думаєш, що пригадав, але так і не згадуєш. Тим часом мій друг продовжував:

— Зауваж, я дещо змістив акценти: від питання, як злочинець утік, я перейшов до питання, як він потрапив у кімнату. Я зробив це навмисно, аби показати тобі, що і те, і те було здійснене тим самим шляхом і в тому самому місці. А тепер повернімося до спальні. Що ж ми тут побачили? Нам повідомили, що із шухляд комода зникли речі, але при цьому чимало одягу там залишилося. На мою думку, такий висновок — просто нісенітниця. Це лише припущення, при чому не з розумних, і не більше. Звідки ми знаємо, що, крім знайдених речей, там взагалі було ще щось? Мадам Л’Еспане з дочкою вели усамітнене життя: нікого не запрошували, самі рідко де з’являлися — то навіщо їм потрібен великий гардероб? Та й те вбрання, що лишилися, було чудової якості і явно не найгірше з того, що носили ці дами. Якщо грабіжник і вкрав одяг, то чому ж не найкращий, чому, врешті, він не забрав усього? А головне, чому він спокусився якимось жіночим ганчір’ям, а не чотирма тисячами франків? А гроші він якраз і не взяв. Майже все золото, про яке говорив банкір мосьє Міньйо, лишилося цілим і валялося в мішечках на підлозі. А тому я не хочу, щоб ти забивав собі голову дурницями про мотив злочину — безглуздими припущеннями, які виникли у поліції під впливом тієї частини свідчень, в яких ідеться про доставку грошей додому. Чи не щогодини у нашому житті трапляються збіги вдесятеро неймовірніші за цей (доставка грошей додому та вбивство отримувача три дні потому), а ми навіть не звертаємо на них уваги. Збіг — це камінь спотикання для тієї частини мудрагелів, які ніколи навіть не чули про теорію ймовірності, — а тим часом саме завдяки цій теорії найславетніші відкриття людства отримали найвизначніші пояснення. Певна річ, якби у нашому випадку гроші зникли, то те, що їх принесли за три дні до вбивства, означало б набагато більше, ніж просто збіг. Це було б незаперечним доказом мотиву. Якщо ж за обставин даної справи ми вважатимемо мотивом злочину золото, тоді наш убивця — справжній тупак, бевзень, вибач, ідіот, оскільки про гроші (а значить, і про свій мотив) він геть забув.

А тепер, не забуваючи про ті обставини, на які я звернув твою увагу, — своєрідний голос, незвичайна спритність і вражаюча відсутність мотиву в такому жорстокому вбивстві, — звернімося до самої картини злочину. Ось жінка, яку задушили голими руками, а потім заштовхнули у димар, та ще й догори дриґом. Звичайні злочинці так не чинять. У будь-якому разі вони не стануть у такий спосіб звільнятися від тіла. У тому, що тіло проштовхували у димар, є щось жахливе, вражаюче; щось несумісне з нашими у явленнями про людину, навіть якщо припустити, що тут побував найгірший мерзотник і збоченець. Тільки уяви, якою силою треба володіти, щоб протиснути тіло у димар знизу вгору, якщо тільки спільними зусиллями кількох дужих чоловіків вдалося витягти його звідти вниз.

А тепер розгляньмо й інші прояви цієї страшної сили! На ґратках знайшли пасма сивого волосся, надзвичайно густі пасма, хочу я зауважити. Їх видерли з корінням. Ти знаєш, яка потрібна сила, щоб вирвати одразу бодай двадцять-тридцять волосин. Ти також бачив ці пасма. Їхнє коріння (жахливе видовище!) було вирване з м’ясом і шкірою — це незаперечний доказ неймовірної сили, з якою одним махом видерли близько півмільйона волосин. Горло старої дами не просто перерізали — голову зовсім відокремили від тіла, а тим часом убивця використав звичайну бритву. Ти лише уяви собі страшну, нелюдську жорстокість цих злочинів! Я вже не згадую про синці на тілі мадам Л’Еспане. Мосьє Дюма і його шановний колега мосьє Етьєн зробили висновок, що ушкодження нанесене тупим предметом, — і в цьому джентльмени не помилилися. Тупим предметом стала бруківка на подвір’ї, на яку скинули тіло жертви з того вікна, що частково затулене ліжком. Усе просто, чи не так? Але поліція не втямила цього, оскільки не помітила ширини віконниць і взагалі відкинула можливість того, що вікна можна відчинити.

Ваша оценка очень важна

0
Шрифт
Фон

Помогите Вашим друзьям узнать о библиотеке