— Сидить собі й чекає, щоб його завели, — казав про нього Енгус.
Іноді Мік зачудовано дивився на свою руку й казав:
— Побий мене грім, коли я розумію, як воно сталося. Була рука як рука, здорова й міцна, аж одного дня піднімаю я на воза мішок з борошном, а вона раптом — хрясь, і мішок — на мене. Отак воно буває: живеш і лиха не знаєш, доки тебе не скрутить.
— Тобі ще поталанило, — зауважив Енгус. — За кілька днів ти знову сидітимеш у шинку. А про Френка ти чув?
— Ні.
— Так от, він помер.
— Не може бутиі Подумати тільки! — вигукував Мік. — Я ж і кажу: сьогодні ти міцний, як залізо, а завтра — геп і дуба врізав. Що ж із ним скоїлось? Адже він, коли у вівторок виписувався, був зовсім здоровий!
— Розрив серця.
— Яка напасть — оці розриви серця, — сказав Мік. Спохмурнівши, він замовк до самого сніданку, та коли сестра підійшла до нього з тацею, він пожвавішав і спитав у неї: — Ну, то як — покохаєш ти мене коли-небудь чи ні?
Сестри в рожевих халатах, білих накрохмалених фартушках і черевичках на низьких підборах хутко проходили повз моє ліжко, часом усміхаючись до мене або зупиняючись, щоб підіткнути ковдру. Їхні чисто вимиті руки пахли карболкою. Серед хворих я був єдиною дитиною, і сестри по-материнському піклувалися про мене.
Я перейняв від батька звичку порівнювати людей з кіньми, і ці прудкі дівчата нагадували мені шотландських поні.
Привізши мене до лікарні, батько оглянув сестер (йому подобалися жінки) і сказав матері, що серед них є кілька добрих кобилок, але всі вони погано підковані.
Коли з вулиці чулося тупотіння кінських копит, я згадував батька — в моїй уяві він усміхався, гарцюючи на норовливому коні. Батько надіслав мені листа, в якому писав:
«У нас тут усе ще стоїть посуха, й мені тепер доводиться підгодовувати Кейт. По берегах річки трава ще не вся вигоріла, але я хочу, щоб Кейт була в добрій формі, коли ти повернешся».
Прочитавши листа, я сказав Енгусові Макдональду:
— Я маю поні, її звуть Кейт. — І додав, повторюючи батькові слова: — Вона тваринка трохи неповоротка, зате чесна.
— Це правда, що твій батько об’їжджає коней? — спитав Енгус.
— Еге ж, — відповів я. — Він найкращий наїзник у Тураллі.
— Чепуритися він любить, це я помітив, — пробурмотів Макдональд. — Коли він увійшов, я подумав, що він з ковбойського цирку.
Я лежав, обмірковуючи його слова, не знаючи, похвалив він батька чи ні. Мені завжди подобався батьків одяг — він свідчив про те, що носить його людина метка й охайна. Коли я допомагав йому розпрягати коней, на моїх руках та одязі лишалися плями від мастила, але батько ніколи не бруднився. Він пишався своїм одягом. Його білі молескінові штани завжди були бездоганно чисті, а чоботи блищали.
Батько любив добрі чоботи і мав себе за знавця якостей шкіри. Як він пишався своїми м’якими чобітьми! Щовечора він сідав на кухні перед плитою, скидав їх і уважно оглядав, згинаючи підошву і мнучи передок та халяву, — перевіряв, цілі вони чи вже стоптуються.
— От дивина, передок на лівому чоботі зберігся краще, ніж на правому, — сказав він мені якось. — Виходить, правий стопчеться раніше.