— Хочу, — відповів я.
В одній з моїх перших книжок був кольоровий малюнок, завдяки якому в мене склалося враження, що друзі повинні стояти пліч-о-пліч і триматися за руки. Я поділився цим враженням з ним, але він сказав, що це зовсім не обов’язково.
Щоранку він підводився на лікті й казав мені, вибиваючи такт рукою:
— Завжди пам’ятай: найкращі в світі вітряки — це вітряки братів Макдональдів.
Мене тішило, що я тепер знаю, які вітряки найкращі в світі, — ця фраза так міцно засіла мені в голову, що я потім згадував її щоразу, як бачив десь вітряк.
— А що, брати Макдональди самі роблять їх? — якось спитав я.
— Атож, — відповів він. — Найстарший Макдональд — це я, Енгус. — Він раптом відкинувся на подушку й сердито проказав: — Не уявляю собі, як вони там упораються без мене із замовленнями й усім іншим. Напсують без хазяйського ока. — Потім гукнув до хворого, який лежав у іншому кутку палати: — Ну, що сьогодні пишуть у газеті про погоду? Буде посуха чи ні?
— Газета ще не дійшла, — відповів той.
Енгус був найвищий, найкремезніший з усіх хворих у нашій палаті. Він страждав од якоїсь хвороби, що викликала напади сильного болю, й час від часу голосно зітхав, або лаявся, або глухо і страшно стогнав.
Уранці, після неспокійної ночі, він промовляв, не звертаючись ні до кого зокрема:
— Ох і нічку ж я мав, хай їй біс!
У нього було широке, завжди чисто виголене обличчя з глибокими зморшками від ніздрів до кутиків рота, з гладенькою смаглявою шкірою й рухливими, виразними устами, що легко розпливалися в усмішці, коли його не мучив біль.
Енгус часто, повернувши голову на подушці, дивився на мене:
— Чому ти так довго молишся? — якось спитав він і, побачивши здивування на моєму обличчі, додав: — Я помітив, як ти ворушиш губами.
— Довго молюся, бо маю багато прохань, — пояснив я.
— Прохань? Яких?
Я зніяковів, але він сказав:
— Давай-давай, розповідай. Адже ми друзі.
Я повторив йому свою молитву. Він слухав, утупивши погляд у стелю, згорнувши руки на грудях.
Коли я скінчив, він повернув голову й подивився на мене.
— Та-ак, ні про кого не забув. Загадав йому роботу. Як наслухається тебе господь, то вже, мабуть, не знає, що й думати про тебе.
Я зрадів, почувши це, і вирішив надалі молитися й за Енгуса.