— Що вона сказала?
— Те саме.
— Тобі дуже боляче? Ми розуміємо, як це важко.
Кет знову видихнула дим.
— Я втратила почуття минулого. Все в теперішньому. — Тут вона крутнула головою, неначе це пояснення було таке туманне, що не мало жодного сенсу. — Минуле допомагає дивитися на все крізь пальці. А от коли не можеш утекти від…
— А хіба майбутнє не повинно допомагати?
— Воно недосяжне. Людина прикута до теперішнього. До того, чим вона є.
Він підняв камінець і кинув у воду на кілька футів од берега. Пастка, тортури; коли читаєш у людині, як у книжці, й розумієш її краще, ніж вона сама.
— Хіба не простіше розірвати ці ланцюги, примусивши себе поводитись… — Пол урвав на півслові.
— Нормально?
— Принаймні в звичайних речах.
— Як містер Мікобер з «Давида Копперфілда»? Що-небудь нагодиться?
— Голубонько, хліб — це також штамп.
— І його не їстимеш, коли нема бажання.
Пол посміхнувся:
— Ну, трохи бажання в нас є, еге ж? Досить, щоб розстроїти всі наші плани допомоги.
— Поле, слово чести, я щоранку… — Кет замовкла. Вони сиділи поруч, утупившись у воду.
Пол промовив м’яко:
— Ми тут не винні, Кет. Це через діточок. Стаєш дбайливим як квочка. А вони справді не розуміють.
— Я стараюсь. Особливо з ними.
— Знаю.
— Це просто повна втрата сили волі. Почуваєшся у владі першого-ліпшого зауваження. Того, що стається. Знову сумніваєшся в усьому. Шукаєш причини. Чому він? Чому я? Чому так? Скрізь «чому», «чому»…