— Дайте ще, будь ласка.
— Будь ласка.
Пітер крізь пальці дивився на Кандіду. Дівчина несподівано знову перетворилась на дитину й пирснула, та похлинулася. Емма широко розплющила очі, потім теж захихикала. Малий Том позирав на них серйозно. Пол побачив її рожеву сорочку, трохи не дійшовши до того місця на стежці, де Кет злізла вниз до води. Він озвався лише тоді, як став просто над нею.
— Ти не хочеш їсти, Кет?
Вона, не обертаючись, похитала головою, потім простягла руку по темні окуляри, що лежали поряд на камені, і надягла їх. Після короткого вагання Пол спустився до неї, торкнувсь рукою рожевого плеча.
— Якби ж то ми знали, що робити.
Вона подивилась у дальній кінець заводі.
— Така дурість. Раптом щось нападає.
— Та ми розуміємо.
— Шкода, що я сама не розумію.
Він сів на камінь обіч, напіводвернувшись.
— В тебе нема сиґарет, Поле?
— Тільки «ґалуаз».
Вона взяла сиґарету з пачки, яку він витяг з нагрудної кишені, нахилилася до сірника, затяглась і випустила дим.
— Ще нічого не сталося. Все ще попереду. Я знаю, що це станеться так, як уже ставалось. І нічого не можу вдіяти.
Пол згорбивсь, упер лікті в коліна й кивнув, немовби подібні фантазії цілком зрозумілі й він сам поділяє їх. Така гарна людина, й така нестерпна саме тому, що завжди аж із шкіри пнеться. Будь, як я — самцем, заспокойся на тому, що маєш: хоч не ім’я, так тиражі. Навіть через стільки років ця коротка борідка, тонкі губи примушували думати про аскетизм, вишуканість, методичний інтелект, а не просто посередність, слушність, пристосовництво.
— Кет, ти не така людина, щоб до тебе можна було застосувати штампи. Це вельми спутує язик нам, простим смертним. — Кет нахилила голову. — Чому ти посміхаєшся?
Вона втупилася в свої руки.
— Це ви з Белою боги. А я проста смертна.
— Тому що ми віримо в штампи?
Кет знову легенько всміхнулася, помовчала, а потім сказала, щоб заспокоїти його:
— Це Бела розтривожила мене. Вона не винна. Я так по-свинячому ставлюся до цих двох.