Аннабела переклала кошик у другу руку, нишком позирнула на сестру.
— Що я можу зробити? Вони мають побути з нами.
— Я знаю.
— Не треба підкреслювати це.
— Мені шкода.
— Пол повинен…
— Бело, я все розумію.
— І вона принаймні робить, що може.
— Я не вмію відгороджуватись за усміхненим обличчям. Як ти.
Кілька кроків минули мовчки.
Кетрін озвалася:
— Це несправедливо… — А після паузи: — Чуже щастя. Коли почуваєшся зайвою. На решту життя.
— Це минеться. — Сестра додала: — Якщо ти постараєшся.
— Ти зовсім як мама.
Аннабела посміхнулась:
— І Пол завжди на це скаржиться.
— Який розумний Пол.
— Падлюка він.
— Я тебе за язик не тягла.
— Не махлюй.
Кетрін відповіла усміхом на її швидкий погляд.
— Стара дурка Бела? З її нестерпним чоловіком, нестерпним домом і нестерпними дітлахами? Ну хто, хто їй може позаздрити?