— Вам лист.
Конверт був без зворотної адреси і поштових штемпелів. Кіт нетерпляче переступав з лапи на лапу. Пан Луцик розірвав конверта, і в ту ж мить кіт знервовано зашипів, вигнувши спину й настовбурчивши шерсть.
«Як вам сподобався Абель? Правда ж, чудова тваринка? Шануйте його. Він любить, коли до нього ставляться з повагою. Чому ви не гладите його животика?».
— А-а! — закричав пан Луцик. — Животика гладити?! — Раптом його прорвало: — Я вб’ю його!
А тоді повернувся до ошелешеного кота і з невимовною насолодою кинув йому просто у вічі:
— Ти чув?! Я вб’ю тебе!
Мов атомною хвилею, кота відкинуло назад, він боляче вдарився об стіну і перелякано нявкнув. Але на підлозі він до подиву швидко очуняв і вже за мить дивився на пана Луцика з нахабною недовірою: «Ну, що ти… Заспокойся. Не вб’єш ти мене. Не вб’єш». Проте в очах його можна було прочитати й деяку розгубленість.
— Ах, не вб’ю?! — гаркнув пан Луцик, і кулак його з гуркотом упав на стіл.
Кіт настовбурчив шерсть і ще раз нявкнув, але тепер уже зовсім жалюгідно. Пан Луцик гидливо узяв його за шкіру й кинув у течку. Тієї ж миті стара рапата течка почала набирати найдивовижніших форм і заспокоїлася лише тоді, коли пан Луцик на вулиці гепнув нею тричі об землю. Далі за всю дорогу, поки він ніс її в лісок, що темнів у кінці вулиці, звідти долинало тільки тихе шипіння, наче розмотувалась іржава залізна стрічка.
В лісі пан Луцик видовбав у м’якій глині яму, і кіт Абель упокоївся в бозі разом із течкою. Новоспечений гробар зняв капелюха і кілька хвилин для годиться помовчав над свіжою могилою.
Назад йому йшлося дуже легко, але тільки-но він опинився на вулиці, як знову почув ті кроки. Хтось поспішав за ним, часом вчувався нервовий подих. Пан Луцик вперто не озирався. Та коли глухо траснули дверцята і захурчав мотор, він враз припав до стіни спиною і подивився. Ні, ніхто не збирався його переїхати. Вулиця була порожня й тиха.
Наступного дня вранці прийшов лист без зворотної адреси і, як раніше, без поштових штампів.
«Ах, як це негарно, пане Луцик, знущатися над бідною тваринкою, закопувати її в землю. Ніколи цього від вас не сподівалася. Проте ви ще зарання радієте. Вам ніколи не вдасться спекатись Абеля».
Сни тепер наповнилися нічницями, снилися яскраво-зелені очі, які рухалися самі по собі в просторі, часом зупинялися, пильно вдивлялися в нього, і чулося навіть тихе муркотіння. Пан Луцик зривався й гаркав: «Киш!» Очі зникали, але, вибившись зі сну, не мав уже спокою доти, доки не починало сіріти за вікном, і тоді він полегшено зітхав, що ця ніч таки врешті вступилась і є певність, що настане день.
Коли відпустка закінчилася і він знову почав ходити на роботу, то з задоволенням відзначив, що йому вже не ввижаються переслідувачі. Відпустка, очевидно, пішла на користь. Головне опанувати себе: вранці — холодний душ, гімнастика… Фільми польського телебачення різко обмежити, особливо це стосується криміналів та фільмів жахів.
У трамваї він угледів розкішні стегна. По стегнах вгору очі його добігли до обличчя. Рідкісна гармонія подіяла на нього збудливо, до того ж жагуча чорнявка несподівано всміхнулася йому тією багатообіцяючою посмішкою, яку беруть собі на озброєння всі спокусливі жінки. Пан Луцик теж спробував усміхнутись, і, очевидно, це йому вдалося, бо вона підсіла до нього й закинула ногу на ногу. Коліна її блищали, наче відображення місяця на воді.
Потім вони піднімалися по сходах, обережно ступаючи, щоб господиня не почула, але, як виявилося пізніше, вона все прекрасно чула з незмінною властивістю всіх господинь міста Львова і його околиць.
Пан Луцик з причини недостатнього досвіду дуже невміло обнімав свою даму, до того ж його тривожило питання: що з неї спочатку знімати — мешти чи блюзку? Нарешті відважився на поцілунок і, коли їхні очі наблизилися, раптом скрикнув:
— Ах, панно, ви ніколи не були кішкою?
Дама поблажливо засміялася:
— Ну що ви…
— А вам знайоме ім’я Абель?