Так, миші, які, згідно з прадавнім переказом, з'їли князя Попеля, неймовірно розплодившись серед трупів знищених ним родичів, перетворюються під пером письменника в войовничий і численний рід Мишек (Мєшків). Деякими рисами легендарної дочки засновника Кракова Ванди наділена в романі Крашевського дочка Віша — красуня Дзіва. Таємничі гості П'ястуна, які, закликаючи слов'ян до єдності, пропонують обрати князем бідного, простого й чесного кмета, — це посланці дружніх моравських племен, а не ангели й апостоли, виразники божого провидіння, як про це писалося в історії Длугоша.
Звільняючи легенди від деяких чисто казкових і релігійних нашарувань, Крашевський намагався на їх основі відтворити реальну картину життя полян — давніх предків польського народу. Він зупиняється на житті й побуті кількох патріархальних родин — Віша, Мірша, П'ястуна, описує їхні звичаї й оселі, речі домашнього вжитку, їжу й одяг. Читач знайомиться з цікавими й промовистими батальними й ритуальними сценами; колоритними виглядають в романі обряди пострижин, весілля, похорону, храмові свята, підготовка і проведення народного віче тощо. У творі діють різні за вдачею і укладом життя люди з їх багато в чому примітивним світосприйняттям і язичницькою культурою, з притаманною їм вірою в віщування й чари, авторитети старійшин; створено справжню енциклопедію різнобарвних життєвих інтересів і навичок прадавніх предків поляків на зорі виникнення польської державності.
Як і в усій своїй творчості, письменник у «Прадавній легенді» стоїть на боці бідних і знедолених, працьовитих і чесних, мужніх і справедливих. Показово, що художньо розробляючи в романі легенду про бідного бортника П'ястуна, якого обирають князем, письменник особливо підкреслює його доброту й скромність, його бажання забрати з собою в нове князівське городище своє просте і вбоге майно, щоб воно завжди нагадувало йому про те, що він із звичайних кметів походить. Сина він теж навчав жити «скромним життям, не боячись ні праці, ні голоду, ні спеки, ні холоду». Згідно з історичною правдою, Крашевський не обходить соціально-класової нерівності уже на початку польської історії: в середовищі колись вільних і рівноправних родів з'являється аристократична верхівка. По-своєму красномовними є зарозумілі слова князя Мілоша, звернені до кметів, що пропонували йому прилучитися до них для подолання Попеля: «З кметами не піду — я князь і пан, і вони мені не рівня».
Характеристика окремих персонажів у творі майже повністю визначається їхнім ставленням до іноземних завойовників і князя Хвостка, їхніми патріотичними почуттями чи, навпаки, вузько егоїстичними міркуваннями й діями, що суперечать інтересам загалу. Про необхідність єднання полян перед загрозою німецького вторгнення і свавіллям князя говорять всі позитивні герої «Прадавньої легенди» — про це співає сліпий гусляр, на цьому наполягає Віш, бортник П'ястун, кмет Добек, жрець храму Візун, багатостраждальний Доман та інші. Тема єднання й подолання міжусобних чвар, дуже співзвучна з провідною ідеєю «Слова о полку Ігоревім», є, власне кажучи, лейтмотивом роману польського письменника. До того ж своїм твором (і це відразу ж було поміченим і читачем і критикою) Крашевський, вдаючись до історичних паралелей, протистояв германізації польського населення на захоплених Пруссією територіях, свідком якої він був, багато років проживаючи в Дрездені.
Крашевський писав свою «Прадавню легенду» тоді, коли ряд важливих подробиць, що стосувалися умов життя слов'ян в IX–X столітті — їх будівлі, зброя та язичницькі звичаї — не були ще підтверджені даними археологічної науки. Справді дивовижною є інтуїція письменника, що грунтувалася на проникливості в історію й культуру стародавньої Польщі. Письменник спирається на сміливі й цікаві припущення, які ще й досі викликають подив польських археологів, зокрема тих, які вже в наш час займалися розкопками на Ледницькому острові.
Після написання «Прадавньої легенди» Крашевський продовжує працювати над художнім відтворенням історії П'ястів протягом трьох століть після прийняття християнства. Значна частина його історичних романів була присвячена періоду, пов'язаному з ім'ям Станіслава Августа. Ще більшу увагу письменник приділив XVIII століттю — рокам, що передували розпаду шляхетської Польщі. Але жоден з історичних романів не здобув собі такої популярності, як «Прадавня легенда».
Останні роки життя автора «Прадавньої легенди» були дуже тяжкими. Звинувачений у державній зраді, він був у 1884 році заарештований і півтора року відсидів у Магдебурзькій фортеці. Але ніщо не перешкодило здійсненню мрії всього його життя — в 1886 році він завершив останню частину задуманого ним циклу «Історія в романі» під назвою «Саксонські залишки».
Помер Крашевський у Женеві, прах його поховано в Кракові, на Скалці, поруч із найвидатнішими синами польського народу.
ВАЛЕРІЯ ВЄДІНА, доктор філологічних наук
Над темним безмежжям лісів, які з усіх боків затуляли небокрай, сходив весняний ранок. У повітрі чути було пахощі листя, що за кілька днів розпустилося з набубнявілих бруньок, і молодої, покропленої росою трави. Біля струмків, ще повноводих від весняної повені, золотилось латаття, мов коштовне гаптування на зеленому килимі. Перед сходом сонця панувала врочиста тиша.
Тільки птаство починало пробуджуватись серед віт і неспокійно зривалося з місць своєї ночівлі. Долинав щебет, свист і веселий гомін пташиних зграй. Високо попід хмарами ширяв сизий орел; кружляючи, пантрував на землі здобич. Часом зупинявся, повисав нерухомо в повітрі, а потім велично плив далі. В бору щось зашелестіло, й замовкло. Вибігло з хащі на галявину стадо диких кіз… Вони подивилися круг себе чорними очима і кинулись тікати… Здійнявся тупіт, і все затихло. З другого боку почувся хрускіт гілля, з кущів визирнув рогатий лось — підніс голову, втягнув храпами повітря, замислився, почухав рогами спину і, не поспішаючи, повернувся назад, у ліс… Тільки чути було хрускіт гілля і важкий тупіт. З-під густих верб заблищало двоє очей — це вовк з цікавістю позирав навкруги. Ось позаду нього, зіщуливши вуха, промчав переляканий заєць, стрибнув кілька разів і причаївся.
На узліссі, над лінивою річкою, що пересікала дикі хащі, серед густих дерев, під якими ще ховалася тінь, видно було купку віття — ніби нашвидкуруч збудований курінь, — кілки забиті в землю, а на них покладені товсті гілки з ялини. Тут же поблизу сірів попіл і темніли головешки від погаслого вогнища. Нижче, в зеленій буйній траві, паслося двоє припнутих низькорослих вигуляних коней, покритих ще зимовою — густою, кудлатою шерстю. Видно, їх настрахав якийсь шелест у лісі; вони почули ворога, нашорошили вуха, роздули храпи, почали нетерпляче бити копитами об землю; один із них заіржав, і луна рознесла по лісі той дикий голос; він пролунав і вже слабіше повторився за лугом…
З куреня показалася голова, геть заросла довгим, рудим волоссям; двоє темних очей подивилися спочатку на коней, потім на небо; у курені щось зашаруділо. Незабаром, розгортаючи віття, виліз високий на зріст чоловік, міцної будови, плечистий. Від довгого лежання і сну в нього заклякло тіло, він потягся, позіхнув, струснувся, ще раз глянув на небо, потім на коней. Він насторожився. Довкола ніби все завмерло… Тільки ліс шумів і дзюрчала річка.
Чоловік скидався на дикуна; буйне скуйовджене волосся спадало кудлами на плечі і закривало низьке чоло аж по самі очі. Обличчя також було заросле; горбини щік, зарум'янілих від сну і холоду, виглядали з-під вусів і бороди, серед яких майже не було видно вуст. Плечі його облягав коричневий, з грубого сукна, одяг, застебнутий біля шиї на один гудзик. Литки і стегна в нього також були обмотані сукном і шкурою, а ступні — самою шкурою і обкручені мотузками. Короткі рукава його одежі відкривали мускулясті, волосаті, засмаглі руки. Обличчя мало хитрий, напівзвірячий, напівлюдський, зухвалий і разом з тим обережний вираз… Очі жваво бігали… Рухи були зграбні і сильні, тому важко було вгадати його вік, хоча молодість його вже минула.
Постоявши з хвилину, чоловік повернувся до куреня і мовчки сильно вдарив ногою в стіну з віття. Щось заворушилося, і раптом з-під віт, із-за листя виповз хлопчак і швидко схопився на ноги. Підлітку було років п'ятнадцять, був він мускулистий і трохи схожий на старого. Обличчя в нього ще не заросло бородою, волосся коротко підрізане, а груба, приношена одежа була пошита з сукна і шматків полотна. Схопившись, хлопчак почав протирати кулаками очі; ледве він встиг прочунятися, як старий хрипко, дивною чужою мовою, якої в цьому краї, крім них двох, ніхто не розумів, закричав:
— Гердо, до коней! Вже сонце зійшло!..
Почувши цей наказ, підсилений легким штурханом у спину, хлопець побіг до коней, відв'язав вірьовки і, скочивши на одного з них, проїхав до того місця, де сухий піщаний берег давав змогу підступити до води. На піску були сліди кінських копит, мабуть, тут уже хтось напував коней. Тварини жадібно почали пити. Хлопчак, сидячи верхи, позіхав, скоса позираючи на старого, який, бурмочучи щось сам до себе, порався біля куреня.
Нарешті, напившись, коні підвели голови і ніби замислились, слухаючи шум лісу. Хлопець вірьовкою погнав їх до куреня. Тут уже лежали готові, обгорнуті сукном та шкурою тюки, які старий почав нав'ючувати на коней і прив'язувати. Йому мовчки допомагав підліток. Спини коням накрили грубим сукном і шкурами. Коли все було готово, старий ще раз заліз у курінь і через хвилину повернувся звідти при зброї. За поясом стриміли в нього товстий, як молот, топірець і короткий, в шкіряних піхвах, ніж; на одному плечі — лук, на другому — праща; невеличку дерев'яну палицю з прикріпленим до неї кременем він прилаштував попереду себе на коні. Хлопець також підняв свою зброю з землі, ніж причепив до пояса, топірець узяв у руку і легко скочив на коня. Старий ще раз оглянув місце ночівлі, щоб перевірити, чи, бува, чого не забули, помацав руками, чи добре прив'язані сакви, і, підвівши свою конячину до поваленого дерева, спритно скочив на неї.
Вже мали вони рушати, і старий почав роздивлятися, кудою проїхати, коли з гущавини навпроти них, обережно розгортаючи ліщину й калину, непомітно висунулась чиясь голова. Двоє ясних очей дивились на подорожніх. З-за віт було видно лише біляве волосся, молоде обличчя з ледь помітним пушком, білі зуби в напіврозкритому від здивування роті.
Подорожній тим часом поглядав то на сонце, то на течію річки. Вздовж її берегів і сліду не було дороги. Здавалося, він роздумував — переправитись йому через річку, вирушити за течією чи проти неї. Коні вже з нетерпінням рвались уперед, повернувшись на схід; старий подумав трохи, зміряв очима луг, трясовину і бір, потім звернув на піщаний берег, туди, де напували коней. Зупинившись, він, певне, обмірковував, чи знайде тут брід, бо очі втупив у воду, ніби виміряв її глибину. Був би зараз помітив і голову ту в кущах, що стежила за ними, але вона спритно сховалась, тільки віття опустилося й затремтіло. Поволі коні заходили в воду; тут не було ні грузько, ні глибоко, вода сягала їм до черева; здавалося, що вони попливуть, але раптом вийшли на піщану обмілину, і ось уже й протилежний берег. Обидва подорожні вибрались з води, ледь замочивши ноги.
По тому березі, який був трохи вищий і сухіший, зручніше було їхати, але тут, у гущавині, щось дивно зашелестіло… «Мабуть, сполоханий звір», — подумав подорожній.
Навколо, окрім місця, де вони ночували, й сліду не було людського; незайманий бір — справжній праліс — буйно ріс аж до неба; височіли товсті, стрункі дерева з сухим гіллям унизу і з зеленими кронами вгорі. Де-не-де виднілися звалені бурею, напівзогнилі, з майже обдертою корою стовбури, погнуті бурею молоді деревця і сухі від дряхлості, порослі мохом, ніби одягнені на старість у хутро, велетні.