Вершники їхали далі. Недалечко на узгір'ї щось забіліло. Під дубом лежав вижолоблений, у вигляді чаші, камінь, над ним стояв другий — товстий і незграбно обтесаний… Чиясь невправна рука видовбала на ньому ніби схоже на людське, але із страхітливими рисами, обличчя, з насунутою на лоба шапкою. Старий стримав коня, помітивши біля дороги знак, озирнувся і, минаючи, плюнув на нього з погордою.
В цю ж мить з кущів почувся дивний свист, і дерев'яна стріла застряла на грудях у грубому сіряку старого. Тільки-но він відчув удар і повернув голову, не знаючи, що йому робити: братись за зброю чи тікати, як скрикнув хлопець. Друга стріла влучила йому в ногу. А з лісу долинув сміх, якийсь дикий, страшний сміх, ніби виття звіра або крик людини… Потім регіт прокотився луною, і все замовкло. На камені зверху сиділа сорока і, піднявши крила, застрекотала, вторуючи сміхові, і металась, ніби й вона погрожувала.
Коні, сполохані цими голосами, прискорили ходу, але ворога вже не видно і не чути. У лісі панувала тиша, тільки врочисто шуміли дерева.
Старий вершник мчав далі риссю, весь час підганяючи румака, а хлопець, витягши стрілу з ноги, поспішав за ним, припавши до шиї свого коня… Так промчали вони кілька стай і нарешті, не чуючи й не бачачи погоні, притримали коней. Лише тоді старий озирнувся на хлопця і помітив, що той, зблідлий, із стиснутими вустами, з виряченими очима, припав до коня. У старого не було навіть часу звільнитись від стріли, що стирчала з грудей. Пробила вона сукно і, видно, застряла в тілі, бо хоча від швидкої їзди і зігнулася, й схилилась додолу, але все ще трималась. Лише тут, на галявинці, старий зупинив коня, глянув на стрілу і вміло її смикнув, скрикнувши від болю, потім оглянув з цікавістю і всунув до шкіряного мішка, що був у нього за плечима.
Вістря стріли було зроблено з білої кістки, на ньому червоніла кров.
— А щоб їх грім побив і… буря рознесла, — пробурчав рудий. — Десь у кущах ховалось око, що стежило за нами і помстилось за ідола… Гердо, ти поранений в ногу?
Хлопець злякано, мовчки показав на скалічену ногу. Рана в нього була глибша, ніж у старого: полотняне шмаття не затримало стріли.
— Це нічого. Одна стріла, та ще й полянська, — пробурмотів старий, — вони не отруюють стріл. Я боявся, щоб там більше не було розбійників. Один не страшний. Не наважувався напасти, побачивши, що ми озброєні… Але він може покликати інших, наробити галасу… Треба тікати…
Рудий глянув на сонце.
— Тримайся за коня і пускай його за мною… Треба поспішати, щоб нас не захопили зненацька, поки не доїдемо до знайомих. Опівдні будемо на місці.
Хлопець мовчав, старий ще щось бурмотів; потім подивився вгору, підстьобнув вірьовкою коня, і вони помчали гущавиною, по бездоріжжю, весь час тримаючись берега, — їм річка була за дороговказ.
Вони все їхали дикою хащею, незаселеною, глухою. Якось вдалині, над водою, помітили людську голову з темним збитим волоссям і помахи рук. Але коли почувся кінський тупіт, голова зникла, лише кола пішли по воді. А як тільки від'їхали, голова знову виринула з глибини… На чорному волоссі жовтів вінок із латаття… Очі дивилися їм услід… Трохи далі нісся за течією, мов лушпинка, невеличкий човник; над ним біліло вітрило… Коли почувся тупіт, вітрило було спущено на дно, і човник, наче вуж, вповз між очерет, лози і прибережні зарості, так що тільки верхівки загойдалися… Кілька сполоханих качок зірвалося летіти, витягнувши шиї… Полетіли ключем кудись далі… Потім знову плюснули у воду.
Подорожні весь час мчали берегом — то швидше, то повільніше, — двічі напували змучених коней і їхали далі без спочинку, а сонце підбивалось все вище й вище, припікало все сильніше й сильніше. Хоча в лісі було свіжо й прохолодно, від луків і прибережних пісків тягло гарячим подихом.
Герда раз у раз хапався рукою за поранену ногу, відчуваючи, що в нього тече кров, — ніби теплий шнурок в'ється по нозі аж до ступні, збирається в шкурянку і червоними краплинами просочується крізь дірочки. Але скаржитись він не смів; зав'язати рану губкою з дерева або листям, щоб затамувати кров, не було часу. У старого теж показалася кров між пальцями рук. Та він, не звертаючи уваги, обтер її об кінську гриву. Потім, ніби шукаючи місця для відпочинку, почав роззиратись. Видно, ця місцевість була йому знайома. Але нескоро, нескоро сповільнили вони біг коней.
Тут старий зліз з коня, пустив його і, не дивлячись за ним, ліг на теплому піску, втерши з чола рясні краплини поту. Він був стомлений, груди в нього важко здіймались; торкнувшись закривавленими пальцями обличчя, він геть його замазав кров'ю.
Помітивши це, хлопець злякався і скрикнув.
— Що з тобою, Гердо? Ти ж мужчина! Мабуть, твоя мати помилилася, що не надягла на тебе спідниці і не зав'язала тобі на голову хустку? Краплина крові, а стільки страху та галасу!
Тоді хлопець показав на його обличчя.
— Не за себе мені страшно, — сказав він, — хоча в мене і повний шкуряк крові… а за вас, батьку. У вас геть закривавлене обличчя.
Старий подивився на свої руки і нічого не відповів, тільки засміявся. Герда тим часом сів на землю, роззув поранену ногу і почав вичищати шкуряк, потім обтер рану і приклав до неї губку. Старий дивився на нього байдужим поглядом.
Мовчки вийняли вони з саков в'яленого м'яса й коржів, і все це старий розклав на землі. Але спочатку він пішов умитися, зачерпнув долонею води, вгамував спрагу. За його прикладом спустився до води і Герда… І вони мовчки сіли їсти… Коні ліниво паслись на чахлій траві…
Після короткого перепочинку подорожні знову сіли на коней… Старий звернувся до хлопця: