Вона вже натягла на голову капор і, стоячи на краю фургона, простягла рученята, певна, що їй не відмовлять. Кларенсу нічого не лишалося, як швидко підхопити її на льоту, що він і зробив досить спритно. Вони чекали, поки фургон, гойдаючись з боку на бік, ніби на високій хвилі, від'їжджав ярдів за сто від них, а потім, злякавшись, — чи то по-справжньому, чи то вдавано — в захваті кидались доганяти його. Вони повторили це два-три рази. Нарешті ця гра набридла їм, крім того вони втомилися. Взявшись за руки, вони поплелися за фургоном.
Раптом Кларенс вигукнув:
— Сюзі! Глянь!
Задній фургон був уже далеченько від них. І ось між ними і фургоном перебіг через дорогу і зупинився на узбіччі якийсь незвичайний звір. На перший погляд він скидався на собаку — бездомного, здичавілого, голодного. Це була брудна, худа й понура істота. Придивившись, діти помітили, що сірувата шерсть на спині звіра наїжилася, боки вкриті гидкими чорними плямами, а незграбні ноги криві. Ось звір повернув до них голову і діти побачили, що білі зуби його неприємно вищирені.
— На, цю-цю! На! — схвильовано гукнув Кларенс. — Іди сюди!
Сюзі переможно засміялася.
— Це ж не собака, дурненький! Це койот[3].
Кларенс почервонів. Не раз уже траплялося, що дочка переселенців виявлялася обізнанішою, ніж він. Намагаючись приховати своє збентеження, він швидко промовив:
— А я все-таки його спіймаю, подумаєш — койот!
— Що ти! Він бігає швидше за коня! — сказала дівчинка, похитавши голівкою в капорі.
Але Кларенс побіг за койотом, а Сюзі за ним. Коли до звіра залишалося футів з двадцять, він без найменшого зусилля зробив два-три стрибки вбік і опинився знову на тій же відстані від них, що й раніше. Так повторювалося кілька разів; збуджені й веселі, діти переслідували тварину, яка кожного разу відступала вбік, а не бігла прямо по дорозі. Нарешті вони зрозуміли, що їм не вдасться ні спіймати койота, ні відігнати. Раптом у них промайнула думка; її висловила Сюзі, у якої під страху оченята стали зовсім круглі:
— Кларенс! Він кусається!
Кларенс схопив грудку землі і щосили шпурнув її в койота, влучно поціливши в ногу. Койот клацнув зубами, гавкнув і зник. Кларенс з виглядом переможця повернувся до своєї супутниці. Тим часом Сюзі пильно вдивлялася в протилежний бік, і тільки зараз Кларенс помітив, що, переслідуючи койота, вони далеко відійшли від дороги.
— Кларенс! — сказала Сюзі, нервово засміявшись.
— Що таке?
— А фургона нема!
Кларенс здригнувся. Сюзі сказала правду. Не тільки їхній фургон, але весь караван з волами й погоничами зник, наче їх вихор підхопив або поглинула земля. Не видно було навіть куряви, що, низько стелячись над землею, позначає рух каравану. Перед ними до самого обрію, за який уже ховалося вечірнє сонце, стелилася неозора одноманітна рівнина без будь-яких ознак життя або руху. Величезна ясноблакитна кришталева чаша, заповнена вдень курявою та вогнем, а вночі темрявою та зірками, — яка, досі щільно лягаючи краями на землю, замикала їх всередині кола, цього разу немов піднялася, пропустила караван і знову опустилася, щоб назавжди замкнути в собі двох дітей.
Перше, що вони відчули, було нестримне захоплення: як чудово, вони вільні! Діти мовчки дивилися одне на одного сяючими очима і задихалися від радості. Але це тривало недовго. Сюзі незабаром простягла ручку і вчепилася за куртку Кларенса. Хлопчик зрозумів її і поспішно сказав:
— Вони ще не встигли далеко від'їхати і зупиняться, як тільки побачать, що нас немає.
Діти пішли швидше. Сонце, за яким караван посувався кожного дня, і свіжі сліди на дорозі безпомилково вказували їм напрямок. Чисте свіже повітря без куряви і запаху волів, здавалось, вливало в них свіжі сили.
— А нам зовсім не страшно, правда? — сказала Сюзі.
— Чого ж нам лякатися! — озвався Кларенс. Він промовив це дуже впевнено і суворо, хоч саме в то мить пригадав: адже їх цілими годинами залишали самих у фургоні, і, отже, чого доброго, їх почнуть шукати тільки години через дві, коли стемніє і караван зупиниться на ніч. Хоч вони бігли й не дуже швидко, але, видно, вже були стомлені, чи повітря невистачало — обоє дихали важко. Раптом Кларенс зупинився: