— Он вони!
1 він показав на хмарку куряви далеко-далеко на обрії, на якусь мить в ній промайнув чорний силует фургона, промайнув… І зник. Зникла й хмарка, немов це був міраж. Каравану як не бувало. Знову перед ними стелився безлюдний шлях.
Діти не знали, що ця на перший погляд плоска рівнина насправді була хвилястою, і вони не могли побачити фургон, який десь повз по схилу пагорка. Обоє зовсім розгубилися, хоч кожне з них намагалося це приховати.
Першою не витримала дівчинка: вона сердито розплакалася. Побачивши таку слабість, хлопчик відчув приплив нових сил і чоловічої гордості: він повинен бути її захисником, відповідальність за обох лежить на ньому одному. І нема чого говорити з цим дівчиськом відверто.
— Ну, чого ти ревеш? — сказав він з удаваною суворістю. — Годі-бо, незабаром вони зупиняться і пошлють кого-небудь за нами! Та, напевно, вже й послали.
Але Сюзі з властивою жінкам проникливістю, відчула нещирість в його голосі і почала щосили лупцювати його своїми маленькими кулачками.
— Не послали! Не послали! Ти сам це добре знаєш! Як ти смієш?
Стомившись, вона впала долілиць на суху траву і, вчепившись за неї ручками, заплющила очі.
— Вставай! — сказав хлопчик. Обличчя його зблідло, і виглядало тепер майже зовсім дорослим.
— Відчепись від мене! — сказала Сюзі.
— Ти хочеш, щоб я пішов і залишив тебе саму?
Сюзі крадькома розплющила одне синє очко і зиркнула на нього з-під капора.
— Хо-о-чу!
Кларенс обернувся, удаючи, що хоче йти, насправді ж — щоб подивитися, чи близько вже сонце схилилось до обрію.
— Кларенс!
— Чого тобі?
— Візьми мене!
Вона простягла до нього рученята. Кларенс обережно підняв дівчинку, взяв на руки і поклав її голівку собі на плече.
— Ну, — сказав він весело, — тепер ти поглядай в один бік, а я в другий. Ми їх скоро знайдемо!
Ця думка сподобалася їй. Кларенс побрів, спотикаючись, і через деякий час вона спитала:
— Ти щось бачиш, Кларенс?
— Поки що ні.