— У мене все отут. — Я постукав себе пальцем по лобі. — Чому ви гадаєте, що ФБР стежить за вами?
— Я не знаю — ФБР це чи ні. Та, мабуть, таки воно, бо більше нема кому.
— Ви певні, що за вами стежать?
— О, безперечно! Я, правда, не маю звички весь час озиратися чи там що, але роботу я закінчую тут у різний час, виходжу коли раніше, коли пізніше, і по дорозі до автобусної зупинки за мною щодня слідкує якийсь чоловік, сідає в той самий автобус і виходить там, де й я. Щодня той самий чоловік.
— Це той автобус, що йде по Медісон-авеню?
— Ні, по П'ятій авеню. Я живу у Вілліджі.
— І коли це почалося?
— Напевно не скажу. Вперше я помітила того чоловіка в понеділок після різдва. Він никає тут і вранці, я бачу його й вечорами, коли виходжу на вулицю. Я не знала, що це робиться саме так. Я думала, коли вже за людиною стежать, то намагаються робити це непомітно.
— Це коли як. Іноді навпаки — зумисне роблять так, щоб людина помічала. Це називається «відкрите стеження». Ви можете описати мені того чоловіка?
— Звичайно. Дюймів на шість-вісім вищий від мене, на вигляд йому років тридцять чи трохи більше, вузьке обличчя з квадратним підборіддям, тонкий довгий ніс і вузькі рівні губи. Очі зеленувато-сірі. Він завжди в капелюсі, отож який у нього чуб, я не бачила.
— Ви коли-небудь з ним розмовляли?
— Ні, звичайно.
— Ви зверталися до поліції?
— Ні, адвокат не радить. Адвокат місіс Бранер. Він сказав, що коли це ФБР, то вони завжди можуть прикритися перевіркою на благонадійність.
— Можуть. І так і роблять. До речі, це не ви порадили місіс Бранер розіслати книжку?
Міс Дакос здивовано звела брови. Вони були в неї рівні, як шнурки.
— Ні, звичайно. Я тоді її навіть іще й не читала. Книжку я прочитала потім…
— Після того, як за вами почали стежити?
— Ні, після того, як місіс Бранер вирішила її розіслати.
— Ви не знаєте, хто порадив місіс Бранер це зробити?
— Я не певна, чи їй узагалі це хтось порадив. — Вона всміхнулася. — Я гадаю, в тому, що ви ставите мені такі запитання, немає нічого дивного — адже ви детектив. Але мені здається, про це краще запитати в самої місіс Бранер. Навіть якби я знала, що це їй хтось порадив, то не думаю…
У передпокої почулися кроки, і нарешті з'явилася місіс Бранер. Коли вона ввійшла, я підвівся, те саме зробила й Сара Дакос. Потім я ступив назустріч господині, потис простягнену руку, а коли вона сіла за другий стіл, я поміняв крісло. Вона глянула мимохідь на купу паперів, прикладених прес-пап'є, відсунула їх набік і промовила до мене: