Всі лізуть на Миколчин віз з реготом і жартами. Налізло чоловік із шість, і ще можна сісти. Беруть з собою якусь жінку, гладку й рум´яну. Вона в кумачах, в кичці з бісером, на ногах коти, лускає горіхи і посміюється. Навколо в юрбі теж сміються, та й справді, як не сміятись: така ледача кобилчина та таку вагу навскач повезе! Два парубки на возі зразу ж беруть по батогу, щоб допомагати Миколці. Лунає: «но!», шкапина смикає з усієї сили, але не те, що навскач, а навіть і з місця насилу зрушує. Тільки дрібно переступає ногами, крекче і присідає від ударів трьох батогів, що сиплються на неї, мов горох. Сміх на возі і в натовпі посилюється, але Миколка сердиться і в люті шмагає кобилчину частіше, наче й справді вірить, що вона піде навскач.
— Пусти й мене, братця! — кричить з юрби якийсь парубок, що й собі розласувався.
— Сідай! Усі сідай! — горлає Миколка.— Всіх повезе. Зашмагаю.— І шмагає, й шмагає, і від озвіріння вже й не знає, чим і бити.
— Татусю, татусю,— кричить хлопчик батькові,— татусю, що вони роблять! Татусю, бідну конячку б´ють.
— Ходімо, ходімо,— каже батько,— п´яні, бешкетують, дурні, ходімо, не дивись! — і хоче вести його далі, але він виривається з батькових рук і, не тямлячи себе, біжить до конячки. Але вже бідній конячці погано. Вона задихається, стає на якусь мить, знову смикає, мало не падає.
— Бий до смерті! — репетує Миколка,— на те пішлося. Зашмагаю!
— Та чи на тобі хреста немає, чи що, навіжений! — кричить якийсь дідок з натовпу.
— Чи то ж видано, щоб така шкапина отаку вагу везла,— додає інший.
— Заганяєш! — кричить третій.
— Не руш! Моє добро! Що хочу, те й роблю. Сідай ще хто! Всі сідай! Хочу, щоб безпремінно навскач пішла!..
Зненацька регіт вибухає залпом і вкриває все: кобилчина не знесла такого биття і з безсилля почала хвицати. Навіть дідок не витримав і усміхнувся. І справді: така ледача кобилчина, а ще й хвицає.
Два парубки з натовпу дістають ще по батогу і біжать до конячини бити її з боків. Кожний біжить з свого боку.
— По морді її, по очах шмагай, по очах! — викрикує Миколка.
— Пісню, братця! — гукає хтось з воза, і всі на возі підхоплюють. Розлягається розгульна пісня, з присвистом брязкотить бубон. Гладка жінка на возі лускає горіхи і осміхається.
…Він біжить біля конячини, він забігає наперед, він бачить, як її шмагають по очах, по самісіньких очах! Він плаче. Серце в нього завмирає, ллються сльози. Один з парубків зачіпає батогом по його обличчю; він не відчуває, він ламає руки, кричить, кидається до діда з сивою бородою, який, дивлячись на все це, осудливо похитує головою. Якась жінка бере його за руку і хоче кудись вести: але він виривається і знову біжить до конячки. Та вже зовсім знесилена, але ще раз починає хвицатись.
— Стривай, проклята! — скрикує розлючений Миколка. Він відкидає батіг, нахиляється і витягає з воза довгу і товсту голоблю, бере її за кінець в обидві руки і з силою замахується на булану.
— Доконає! — кричать навколо.
— Уб´є!
— Моє добро! — репетує Миколка і з усього розмаху б´є голоблею.
Чути важкий удар.
— Шмагай її, шмагай! Чого ж перестали! — вигукують з натовпу.
А Миколка піднімає голоблю вдруге, і ще один удар з усього розмаху лягає на спину нещасної шкапини. Вона осідає всім задом, але стрибком знову стає на ноги і смикає, смикає з останніх сил на різні боки, щоб зрушити віз, але з усіх боків беруть її в шість батогів, а голобля знову здіймається і б´є втретє, потім вчетверте, мірно, з розмаху. Миколка лютує, що не може з одного разу вбити.