— Живуча! — вигукують навколо.
— Зараз безпремінно здохне, братця, тут їй і кінець! — кричить з натовпу якийсь любитель.
— Сокирою її, чого там! Покінчити з нею разом,— репетує третій.
— А, бодай тобі трясця! Ану, розійдись,— несамовито скрикує Миколка, кидає голоблю, знову нахиляється і витягає з воза залізний лом.— Стережись! — кричить він і щосили ошелешує з розмаху свою бідну конячину. Вона захиталася, осіла, хотіла ще раз смикнути, але лом знову з усього розмаху лягає їй на спину, і вона падає на землю, наче їй підтяли всі чотири ноги разом.
— Добивай! — кричить Миколка і зіскакує, немов не тямлячись, з воза. Кілька парубків, теж червоних і п´яних, хапають що кому під руку потрапило, батоги, киї, голоблю — і біжать до конаючої кобилчини. Миколка стає збоку і починає вже марно бити ломом по спині. Шкапа простягає морду, тяжко зітхає і конає.
— Доконав! — кричать у натовпі.
— А чого ж навскач не йшла!
— Моє добро! — репетує Миколка, очі його налиті кров´ю, в руках лом, він стоїть, наче шкодуючи, що вже нема кого бити.
— Ай справді, видно, хреста на тобі немає! — кричать з натовпу вже багато голосів.
Але сердешний хлопчик вже не тямить себе. З криком він продирається крізь натовп до буланої, обнімає її мертву, скривавлену морду і цілує її, цілує її в очі і губи… Потім раптом схоплюється і несамовито кидається з своїми кулачками на Миколку. В цю мить батько, який уже довго ганявся за ним, схоплює його, нарешті, і виносить з натовпу.
— Ходімо, ходімо! — каже він йому,— додому ходімо!
— Татусю! За що вони… бідну конячку… вбили! — схлипує він, але дух йому займає, і слова криками вихоплюються з його стиснених грудей.
— П´яні, бешкетують, не наше діло, ходімо! — говорить батько. Він обхоплює руками батькову шию, але в грудях йому стискає, стискає. Він хоче звести дух, скрикнути, і прокидається.
Він прокинувся весь спітнілий, з мокрим від поту волоссям, задихаючись, і підвівся, сповнений жаху.
— Слава Богу, це тільки сон! — сказав він, сідаючи під деревом і глибоко зводячи дух.— Але що це? Чи не гарячка часом у мене починається: такий химерний сон!
Все тіло його було наче розбите, на душі неспокійно і темно. Він поклав лікті на коліна і підпер обома руками голову.
— Боже! — скрикнув він,— та невже ж, невже ж я й справді візьму сокиру, буду бити по голові, розітну їй череп… буду ослизатися на липкій, теплій крові, зламувати замок, красти і дрижати, ховатися, весь забризканий кров´ю… з сокирою… Господи, невже?
Він тремтів, наче лист, кажучи це.
— Та що ж це я,— продовжував він, знову підводячи голову і немовби в глибокому подиві,— адже я знав, що не витримаю цього, то нащо ж я досі себе мучив? Адже ще вчора, вчора, коли пішов робити цю!., спробу, адже я вчора збагнув цілком, що не витримаю… То чому ж я тепер? Чому ж я й досі сумнівався? Адже вчора ж, спускаючись вниз сходами, я сам сказав, що це підло, гидко, низько, низько… адже мене від самої думки наяву занудило і жах пойняв…
Ні, я не витримаю, не витримаю! Нехай, нехай навіть немає ніякого сумніву в правильності усіх цих розрахунків, нехай і все, що надумано за цей місяць, ясне як день, правильне, як арифметика. Господи! Та я ж все одно не наважусь! Я ж не витримаю, не витримаю!.. Чому ж, чому і досі…
Він звівся на ноги, зчудовано оглянувся навкруги, немовби дивуючись із того, що зайшов сюди, і подався на Т-в міст. Він був блідий, очі йому горіли, знесилля було в усьому його тілі, але йому раптом наче стало легше дихати. .
Він відчув, що вже скинув з себе страшний тягар, який гнітив його так довго, і на душі його зненацька стало легко й мирно.