І все було, як у давні часи, перед криміналом.
Прокинувся Андреас дуже рано. Кароліна ще спала. За відчиненим вікном цвірінькала самотня пташка. Якийсь час він лежав з розплющеними очима, кілька хвилин, не довше. Упродовж цих кількох хвилин розмірковував. Йому спало на гадку, що з ним вже давно не траплялося стільки всього дивного, як за цей один тиждень. Раптом він повернув обличчя і побачив праворуч від себе Кароліну. Те, чого він не помітив учора при зустрічі з нею, впало йому в око зараз: вона постаріла; бліда, набрякла, Кароліна, важко дихаючи, спала ранковим сном старіючої жінки. Андреас побачив зміну часу, який минув. І він побачив, як змінився сам, і вирішив негайно встати, але Кароліну не будити, а піти так само випадково, або краще сказати, фатально, як вони обоє, Кароліна і він, зустрілися вчора. Він крадькома одягнувся і пішов геть, у новий день, в один із своїх звичних нових днів.
Тобто, властиво, в один із незвичних. Тому що, коли він поліз у ліву нагрудну кишеню, де звик тримати нещодавно зароблені чи знайдені гроші, то помітив, що в нього залишилася лише одна купюра в п’ятдесят франків і ще кілька дрібних монет. І він, чоловік, який вже багато років не знав, що таке гроші, та й не надавав їм жодного значення, тепер злякався, як зазвичай лякається той, хто звик завше мати в кишені гроші, а знайшовши їх там украй мало, відразу ж почувається у скруті. Раптом Андреасові, що крокував у сірих світанкових сутінках безлюдним провулком, здалося, що він, той, що місяцями не мав грошей, несподівано збіднів, бо не намацував більше в кишені стільки купюр, скільки звик мати останнім часом. І йому здалося, ніби час його злидарювання залишився в далекому-далекому минулому, а ту суму, яка мала би підтримувати відповідний для нього рівень життя, він бездумно й легковажно витратив на Кароліну.
Тож Андреас розгнівався на Кароліну. І раптом він, людина, яка ніколи не переймалася наявністю грошей, почав усвідомлювати їхню вартість. Раптом він подумав, що володіти купюрою в якихось п’ятдесят франків для такого гідного чоловіка, як він, просто сміховинно, і що йому взагалі конче потрібно, хоча б для того, аби усвідомити вартість своєї особистості, спокійно посидіти і поміркувати про самого себе за келишком перно.
Тож він знайшов серед найближчих ресторанів один, який йому видався найприємнішим, сів там за столик і замовив перно. Поки пив, йому згадалося, що він, власне, живе в Парижі без дозволу на перебування, і витяг свої документи. І пригадав, що його давно вже вислано за межі країни, бо він прибув до Франції як гірник, а родом був з Ольшовіце, з польської Сілезії.
Потім, розкладаючи перед собою на столі свої напівзотлілі документи, Андреас згадав, як багато років тому, одного дня приїхав сюди, довідавшись із газетного оголошення, що у Франції потрібні гірники. А він все життя мріяв про далекі краї. І він працював на копальнях Квебека, а замешкав у своїх земляків, подружжя Шебєц. І покохав жінку, а коли чоловік одного разу мало не забив її до смерті, Андреас вбив того чоловіка. За що й відсидів два роки в криміналі. Цією жінкою і була Кароліна.
Про це все думав Андреас, розглядаючи свої вже недійсні документи. І потім знову замовив перно, бо почувався вельми нещасним.
Коли він врешті підвівся, то відчув щось схоже на голод, але це був особливий голод, який нападає тільки на пияків. Це певного роду жадання чогось (не їжі), яке триває лише кілька секунд і вгамовується негайно, тільки-но той, хто його відчуває, уявить собі певний напій, який йому в цей певний момент видається особливо ласим. Андреас уже давно забув своє прізвище. Але тепер, переглянувши свої недійсні документи, він згадав, що його прізвище Картак: Андреас Картак. І в нього виникло таке відчуття, ніби вперше за багато років він знову знайшов сам себе.
Однак він трохи гнівався на долю за те, що вона не послала йому знову сюди, в цю кав’ярню, як минулого разу, гладкого вусатого пана з дитячим личком, який дав би йому можливість заробити грошей. Адже ні до чого люди не звикають так швидко, як до чудес, якщо вони трапляються з ними раз, другий, третій. Так! Природа людей така, що вони навіть гніваються, якщо доля не пропонує їм безперервно все те, що, як здавалося, пообіцяло випадкове й тимчасове везіння. Такими є люди — чого ж іншого ми очікували від Андреаса? Отож, решту дня він провів у різних інших тавернах і вже навіть змирився з тим, що час пережитих ним чудес минув, остаточно минув, і до нього знову повернулося його старе життя. І згідний прийняти той повільний занепад, до якого завжди готові пияки — непитущим цього ніколи не збагнути! — Андреас знову подався на береги Сени, під мости.
Там він спав, то вдень, то вночі, так, як звик за останній рік, то там, то тут позичаючи в одного зі своїх товаришів у нещасті пляшку шнапсу — аж до ночі з четверга на п’ятницю.
А в ту ніч йому наснилося, що прийшла до нього маленька Тереза в подобі білявої дівчинки з кучериками і сказала йому: «Чому ти не був у мене останньої неділі?» І маленька свята виглядала точнісінько так, як він багато років тому уявляв собі свою доньку. Але ж він не мав жодної доньки! І уві сні він сказав маленькій Терезі: «Як ти зі мною розмовляєш? Ти забула, що я твій батько?» На що мала відповіла: «Вибач, батьку, але зроби мені послугу і прийди післязавтра, в неділю, до мене в церкву Святої Марії Батіньольської».
Після цієї ночі, після цього сну Андреас підвівся, бадьорий, як тиждень тому, коли з ним іще траплялися дива, так ніби він сприйняв цей сон за справжнє чудо. Йому знову закортіло помитися в річці. Але перед тим, як зняти жакет, він сягнув до лівої нагрудної кишені в несмілій надії, що там могло залишитися трохи грошей, про які він, можливо, забув. Отже, він поліз до лівої внутрішньої кишені свого жакета, і його рука не намацала там жодної купюри, натомість там було шкіряне портмоне, куплене кілька днів тому. Він витяг його і побачив, що воно геть дешеве, обміняне кимось на нове, але чого ще можна було очікувати! Спилок. Волова шкіра. Андреас розглядав портмоне, бо ніяк не міг пригадати, де й коли і навіщо його купив. «Як ця штука до мене потрапила?» — питав він себе. Врешті-решт він відкрив портмоне і побачив, що в ньому є два відділення. Із зацікавленням зазирнув у кожне, і в одному з них лежала купюра. Андреас витяг її — це була купюра в тисячу франків.
Цю тисячу франків він негайно запхав до кишені штанів, пішов на берег Сени, і не озираючись на своїх товаришів у нещасті, помив обличчя і навіть шию, і робив це майже весело. Після цього він знову вдягнув жакет і розпочав новий день тим, що пішов до тютюнового кіоску купити цигарок. У нього залишалось достатньо дріб’язку, аби заплатити за цигарки, але він не знав, чи матиме ще нагоду розміняти купюру в тисячу франків, яку таким дивним чином знайшов у себе в портмоне. Йому таки вистачило життєвого досвіду, щоби здогадатися, що в очах світу, світу авторитетного, між його одягом, його виглядом і купюрою у тисячу франків існує помітна невідповідність. Але, набравшись завдяки новому чуду відваги, вирішив спробувати. Задіявши рештки глузду, він звернувся до пана за касою тютюнового кіоску з такими словами:
— Прошу дуже, якщо ви не можете розміняти тисячу франків, я дам вам дрібніші гроші. Але мені хотілося б її розміняти.
На здивування Андреаса, продавець кіоску відповів:
— Навпаки! Мені якраз потрібна купюра в тисячу франків. Ви нагодилися дуже доречно.
І власник розміняв йому тисячофранкову купюру. Після цього Андреас трохи затримався біля шинквасу і випив три келихи білого вина; так би мовити, із вдячності долі.
Поки він отак стояв за шинквасом, йому впав у вічі малюнок у рамочці, який висів на стіні за широкою спиною господаря, і цей малюнок нагадав йому старого шкільного приятеля з Ольшовіце. Андреас запитав господаря:
— Хто це? Здається, я його знаю.
На це і господар, і всі відвідувачі, які стояли за шинквасом, гучно розреготалися. І всі вони закричали:
— Ти ба! Він не знає, хто це!
Насправді ж це був славетний футболіст Кан'як, уродженець Сілезії, прекрасно відомий усім нормальним людям. Та звідки його могли знати алкоголіки, які спали під мостами через Сену, як, наприклад, наш Андреас? Йому стало соромно, а надто через те, що він щойно розміняв тисячофранкову купюру, тож Андреас поквапився збрехати: