— Докинула, докинула панi вельможна! — зрадiли козаки. — Саме на середину греблi шерепнула!
— Спасибi, добродiйко! — поклонились другi. — Вiдпасла, хвала боговi, черево, так за те ж по-панськи й гримнула!
— Та он, гля, братцi, — деякi аж припали до греблi, — певно, винюхують… панський гостинець… Усi зареготалися весело.
— Гей, пильнуй! Стережись! — крикнув Шрам. — Ворог запалив люльку.
На греблi щось блиснуло i в одному мiсцi тоненькою цiвкою вибухнув бiлий димок; але жодного гуркоту ще не чулось у повiтрi. Деякi козаки присiли за турами й за мажами. Аж ось розляглось, наближалось хутко якесь немовби квоктання i щось недалеко вiд берега шелеснуло по водi, кинувши догори цiлий снiп з бризок, та й чавкнуло iще ближче у тванi, розляпавши її очертом.
— Не доплюнула! — крикнули козаки.
— Не радiйте ще, хлопцi, бо рано, — зауважив пан сотник.
— Та то вони примiряються тiльки, — вставив Шрам, — а гармати у поганцiв подужi: ач як кашляють!
Тiльки тепера долинув до них здалеку гуркiт i покотився луною в долину.
— А ось, братцi, й друга закурилася, i, здається, немов у лiвий куток, — постерегав Шрам. Гей, ти, Жидолупе, пильнуй!
Знов у повiтрi почувся квокiт летючий, i щось важке промайнуло над головами i щезло в долинi.
— От тепера вже, братцi, сподiвайтесь справдi гостинця, — повiншував усiх чуприндир-запорожець.
— Поки прилетить, i ми плюнемо! — крикнув Шрам, приложивши гнота до товстопузихи.
Але не встигло ще заспокоїтися сполошене грюком повiтря, як почувся рiзкий трiскот на валi, i три тури розлетiлось у скибки, обсипавши козакiв глиною та цурпалками.
— Важно ляпнули! — пiдхвалив запорожець, утираючи полою собi вид, i чуприну, i вуса.- їй-богу, добре, от хоч i ляхи, а коли добре, так добре!
— Що й казати, — згодились другi, — запорошили очi. Але ось налетiв з скиготом другий вибух, посипалась i розметалась геть-геть надокола з окопiв земля; одна пiдбита панянка з дзенькотом похитнулась i заорала носом; дальнiй, аж у лiвiм кутку, вiз з дзвяком розпався… Почувся стогiн…
— Стає душно, — завважив пан сотник, — тiльки ви, хлопцi, начхайте на оцi переклики здалеку: нiсенiтниця, однi жарти.
— Авжеж, звiдтiль у руки не вiзьме! — згодився запорожець. Досадно тiльки, хрiн їм та редька, дарма стояти — руки сверблять.
— Потерпи, пожди, — буде робота й рукам… Коли це вмить як шерепне ядро в найближчу мажу, так вiдбитою глиною i вiдшматувало у запорожця аж за пальцi лiвицю.
— От тобi й дочекався! — засмiявся сивоусий завзятець. — Ще спасибi, що лiву, а то б за праву я лаявся здорово, їй-богу! Ач, — роздивлявся вiн розбатовану в шмаття долоню, хоч би ж вiдтяли та по-людськи, а то тiльки понiвечили… Гей, Лобуре! Ану лишень вiдiтни її чи сокирою, чи шаблюкою, тiльки щоб менi рiвно!
Без суперечок i без жодних вiдмов пiдiйшов Лобур, махнув по повiтрю разiв зо два ятаганом турецьким i вдарив по скалiченiй руцi, яку запорожець поклав на полудрабок; по самiсiнький згиб рiвно вiдчахнулась рука вiд сурелi i впала на землю, а з вiдрубка похлинула кров.
— Оце так справно! — похвалив запорожець. — А тепер порохом та землею забивай мерщiй виразку та замотуй тугiше повивачем, — ухмiляючись у вуси, наставляв вiн свого випадкового лiкаря, — а менi, батьку, дозволь михайлик горiлки, бо трохи щипа…