— Випий, голубе, на здоров'я… — стиснув йому правицю пан сотник.
А ворожi ядра налiтали частiше, лягали густiше, руйнуючи все надокола, шматуючи бiле тiло козаче…
Пiд кам'яним склепiнням на греблi, саме пiд яловим спуском, що мався на повiдь, була порожня мiсцина, яка льохом тяглась i пiд млин; з цих льохiв було вийстя одно пiд лотоками, i в них засiла Вернидубова ватага з десяти левенцiв, запеклих i завзятих у сiчi, i з тридцяти охочих, ще не скурених димом. Усi вони, зiгнувшись, навколiшках чи майже лежачи, тислись пiд темним склепiнням у печерi; тiльки через вийстя досягав туди неповним променем свiт, та й те на тепер було завалено каменем. Край самої продушини лежав Вернидуб i пильнував за ворожими рухами; на цьому просвiтку вирiзувалась показно широчезна спина i груба, жилава шия, на якiй придобно було б гнути обiддя.
Вернидуб бачив, як праворуч вiд них уставлялися на греблi подужi гармати; гармашiв коло них по його рахунку було чоловiка з сотню, а мо, й бiльш, та зараз же за греблею при гармашнiм обозi вартувало з пiвтори сотнi пiхотинцiв. Найближчi ж загони головних потуг стояли за вузьким та стрiмким узвозом сажнiв за двiстi вiд греблi, а кiнниця бовванiла ще далi, сягаючи лiвим крилом аж до хмарищ татарських.
Козаки на засiдах чули, як з грюкотом та брязкотом з передкiв здiймались гармати, як командував i верховодив усiм гвалтовно не лях, а якийсь чи нiмота, чи, може, француз, як прилетiла на греблю з окопищ перша бомба, як ударила з дзенькотом у щось металеве i як за вибухом розляглись i крики, i лайки, i стогiн.
— Доброго гостинця прислали нашi, — засмiявся тихо Вернидуб.
— То, певно, дядько Шрам так вiтає,- зауважив сусiда.
— Авжеж, не хто, — пiдмiцнив Вернидуб. А на греблi хтось басом ляско зiпав:
— Проворнiш! Пiднiмiть поранених i побитих! Наводь, намiрюй на тих бестiй першу й другу! Пильнуй! Готуй! От я їх, псiв…
— Але тi бестiї… молодець! Браво, браво! — проводив басовi якийсь тенор.
Здригнулася гребля раз, два i грюком та громом заглушила козакiв у пiдвалi; два-три каменi зiрвалося з склепiння, i посипалась на спини козачi крем'яшня й глина.
— Уже гавкнули, iроди! — прошипiв Вернидуб, коли змовк гуркiт.
— А що, як нашим? Докинули? — цiкавились найближчi до його.
— Не видко, братцi; та, певно, докинуть- гармати у цих гаспидiв добрi, здоровi, — з нашого добра накували.
— Поскидаємо їх у воду! — гукнув Безухий (у його таки справдi одно ухо було ятаганом вiдтято).
— Пождiть трохи, хлопцi, — почав був Вернидуб, а це як грюконе з шести гармат вибух — громом забив враз його голос i так здвигонув мури й склепiння, що в деяких мiсцях засвiтилися щiлини.
Зараз за цим вибухом гримнув другий, далi третiй… i почався страшенний пекельний гуркiт i гвалт; усi iншi згуки згубились у йому; козаки понiмiли й поглухли; вони в цьому страшносудному громi тiльки тiлом вчували, як зрушалось повiтря, як здвигалась земля i як з усiх бокiв їх посипало камiння.
Одна бомба з окопищ ударила саме в склепiння пiд спуском i, пробивши дiрку аж наскрiзь, застряла, але через щiлини окружнi й прозорi проступила вода i почала спадати двома чималими цiвками в льох.
Збентежились козаки, почувши пiд собою воду холодну, яка хоча й поволi, а все прибувала, заметушились i, спираючи один одного, подалися всi до вiддушини, коло якої лежав Вернидуб.
— Дядьку Дубе! — кричали йому на вухо найближчi сусiди. — А чи ж нам у холоднiй водi потопати, то краще удармо!
— Пождiть! Покупайтесь трохи! — вiдгукпув Вернидуб. — З холодної купелi ще охотнiш буде грiтись; тiльки-но порохiвницi та рушницi вище тримайте, — пильнуйте, аби не замокли, — а гасло я дам!
Вода все прибувала i заливала печеру; вже лежати козакам було неспромiжно в калюжi, i вони, зiгнувшись пiд низьким склепiнням, стояли майже по колiна в водi, яка рiзала їм пекучим холодом ноги; деякi непризвичаєнi хлопцi тремтiли й цокотiли зубами, другi, навпаки, були нiби контентнi з цiєї новини, — це їх бавило.