— Ач, уже за колiна сягнуло, можна буде швидко й поплавати; далебi, чудесно скупатися перед парнею! — вигукнув один чуприндир, мочачи у крижанiй водi свою голену голову.
— Незабаром пiрнеш i з чуприною, — вiдповiв другий, — вода почала гаразд прибувати — певно, прорвало дiрку цiлком.
Вернидуб тим часом пильно зорив, як густий дим з пострiлiв по греблi туманом слався i заволiкав її геть бiлою хмарою; коли вона непросяжною пеленою окрила все чисто, так що й найближчi очерети, й речi в їй потонули, Вернидуб пiдлiз, розкидав награмасаний у пролазi камiнь i стиха гукнув:
— Ану, тепер, хлопцi, за мною — пора!
Нiким не помiченi, сорок завзятцiв викралися з темного льоху i нишком по скосу за млином на греблю дiстались. Тут було трохи-трохи не виявив їх ворожий вартовий, що безпечно собi люльку палив, так курiнний похопився завчасу пронизати йому перса ножем i зупинити його сполоханий окрик на пiвгуку.
Ушикувавшись на греблi, наготувавши стрiльбу i взявши кинджали у зуби, нашi запеклi шибайголови наближалися потай до гарматнi. Густий дим дозволив їм надiйти крокiв на двадцять, i козаки, зробивши вибух смертельний, кинулися з гуком та гвалтом на переляканих жахом гармашiв. Отi голенi голови з гадюками-чупринами на повiтрi, отi виряченi пекельною лютiстю очi, отi пiднесенi руки з ятаганами, кривими шаблями, отой нелюдський регiт i гик, з яким вони в курявi на ворогiв остовпiлих метались, — здавалось, належали до втiкачiв з самого пекла i цiпили все надокола жахом. Без вiдсiчi, безборонне всi гармашi були посiченi шаблями впень, потрощенi келепами; кинулась була до помочi щонайближча сотня, так козаки її привiтали таким чортячим наскоком, що оборонцi вмить накивали п'ятами, та марно: здебiльша їх лишилось на греблi i скрасили її геть усю червоною кров'ю, деякi попадали у ставок на глеїсте дно, i тiльки хто-не-хто вiд бiди втiк, галасуючи зопалу, що незлiчимi богунськi ватаги греблю добули.
Поки Вернидуб порався з нiмцями та ляхами, левенцi лагодили гармати: заклепували цвяхами запали i вiдбивали келепами панiвки.
— Гепай їх усiх у ставок, — певнiша рiч! — верховодив Вернидуб.
— А може б, хоч одну дотягти нашим? — завважив один козак, весь обляпаний кров'ю.
— Чи не здурiв ти? — сперечив Вернидуб. — Та ти ще спробуй дотягти свої ноги, то й то буде з тебе!
За хвилину всi гармати з грюкотом i виплеском шубовтались i зникали пiд пiнявими хвилями у ставку.
— Ну, лицарi, справили справу, а тепера час i назад в ноги, — квапив завзятцiв своїх Вернидуб, — нам уперед через хмарища ляхiв та татар не пробитись, а марно гинути жаль, так спробуємо по той бiк ставка прокрастись до своїх на пiдмогу.
— Чому не спробувати? Спробувати! — вiдгукнулись козаки. — "Втiк не втiк, а побiгти можна".
— Тiльки ось двох наших забито, а трьох поранено, — зауважив Безвухий, — не лишати ж їх на знущання, пане отамане?
— Мертвих у ставок вкинути, а поранених узяти на плечi з собою, — постановив Вернидуб. — Та проворнiш, он уже ляхи наступають.
Дiйсно, крiзь опавший злегка до землi дим можна вже було проглянути, як густими лавами пiхота насовувалась до греблi, а кiннота з другого боку бчертом наступала, аби вiдрiзати вiдступ. Козакам iще щастя сприяло, що вороги, збентеженi й здивованi зухвалим нападом степових "чортiв", надходили дуже поволi, з великою осторогою, — сподiвались на велику силу козачу.
А козаки, окритi димом i млою, щасливо греблю минули i майже бiгцем прямувати стали другим берегом до окопищ; уже перейдено було бiльшу частину шляху, коли ляхи постерегли, що тiльки горстка одна забiсованих колiїв такий розрух вчинила. З прокльонами i з криком до помсти, добувши шаблi, двi сотнi драгонiї понеслося на цих зухвальцiв, i нiякий би опiр не спинив їх смертодайної сталi, коли б не знайшлась несподiвано по шляху їм ковдобина, що її не завважила якось погоня; першi конi, що наскочили на неї, попадали, а через них i другi ряди — то перекидались, то плутались, то розбiгалися врозтiч.
Тим часом, поки цi двi сотнi, повикидавши покалiчених коней, шикувались задля нового нападу, Вернидуб добiг до одної досить вузенької коси, що врiзалася у ставок; зупинився вiн на краю i наказав козакам покидати тяжу у воду, а самим плисти через став до окопiв, умiстивши мiж Дарами плавцiв i поранених; сам же вiн з тими, хто захоче, зостанеться тут — зупинити драгонiю i тим захищати вiдступа. З Вернидубом побажало одинадцять чоловiка лишитися, а решта вирядилася уплинь, один тiльки з поранених вiдпрохався зостатись.
— Мене, братцi, не берiте з собою, — прохав вiн товаришiв, — менi перебито обидвi ноги, я i в дорозi, i вдома буду тiльки на перешкодi… покиньте мене краще тут та покладiть навкруги набитих рушниць штук п'ять, а то й десять; дак поки нашi левенцi будуть стояти, то й я, може, кiлькоро гривакiв укладу i не з порожнiми руками на той свiт прилiзу…
Так i зробили: посадовили його з рушницями на купинi в кутку, а самi кинулись уплинь другого берега досягати.
Не забарилася наскочити й розсатанiла драгонiя i кинулась на цих дванадцятеро шаленцiв; призначенi смертi грюкнули враз iз рушниць i пiдставили довгi списи; кiль-коро коней упало й загородило тiсний прохiд, а другi кинулись уплинь… але й тут перших зустрiчав спис або куля…
Недовго, проте, здолало дванадцять чоловiка такiй силi противитись: ближчi напасники падали, але другi злазили з коней, бiгцем добiгали до обложених i навiжено кидались урукопаш. Стали козаки колом, спинами досередини, персами до ворогiв, i давай працювати списами. Не одного розсатанiлого драгуна з яскравою шаблею у руцi пiднято було догори списом i скинуто, мов снопа, у воду, не одного ще й перед списiв валив кулею додолу Безногий… Але все ж таки багато списiв уламалось вiд трупа, багато завзятцiв з сталевого кола поклонились рiднiй землi вiд куль, якими посипали їх з берега вороги.