Усi глянули праворуч на шлях, що йшов понад самою бескидою, i побачили наближаючогося вершника на баскому конi i в блискучому панцирi; за ним їхали два шляхтичi, улани й кiлька татар. Уважаючи на гармидер бойовий, що стояв над берегом озера, перед очима з цього боку замку, на мурах вартових, вершники пiд'їхали занадто близько i почали розглядати мури й окопища.
— От цих добре можна шелеснути, — сказав дiд, i Орися запалила з його люльки гнота.
— Стривай! — скрикнула Катря, пильно придивляючись до стрункої постави вродливого лицаря. — Не пiднось гнота! Знаєш, хто це?..
— Неприятель, ворог нашого народу, — байдуже вiдповiла Орися.
— Знаєш хто? — хвилювалась все бiльше подруга. — Це Антось, це Корецький твiй… Скарай мене пречиста дiва, коли брешу!
Мов ток електричний пробiг по нервах Орисi; вона опустила запалений гнiт на плахту i, захистивши лiвою рукою очi, вп'ялась у цього лицаря поглядом… Так, сумнiву нема, — це вiн, її брат, її друг, її… коханець! Це його чудовi, глибоко заглядаючi в душу очi; це його русявi кучерi вибились з-пiд шолома; це його ухмiлка осяває теплом благороднi риси молодого обличчя…
Чимсь гарячим сповнилось її затрiпотiвше серце i вогнем розлилося у грудях, примусивши зашарiтись червоною зорею її блiдi лиця, блиснути чорним алмазом очi; груди сколихнула хвиля забутого щастя…
Весна, сп'яняючi пахощi квiток, лагiдне сяяння мiсяця, тихi розмови, радiснi мовчання пiд дзвiнке тьохкання соловейка й цi, дивлячiся закохано-велебно, очi, — все це промайнуло в одну мить в її запаленому мозку.
— Орисю, вiн, либонь, пiзнав тебе! Дивись, — хвилювалась Катря, — який вiн славний, коханий твiй…
Буцiм нiж перевернувся в серцi Орисi, фарба збiгла з її обличчя, i брови суворо нахмурились.
— Коханець! — вiдгукнулась вона глухим голосом. — Зрадник! Невiра!
Вона на хвилю спинилась, почуваючи нелюдську муку, i, перемiгши бiль, приставила до полички гнота.
Гримнув вибух, двоє вершникiв впало. Дiд обняв оскаженiлу Орисю i надтрiснутим вiд здавлених слiз голосом сказав:
— Вище вiд цiєї любовi до своєї вiтчизни, дитино моя, немає на свiтi!
Прискакав до греблi воєвода Чарнецький; в лютостi, не знаючи, на кому зiгнати свiй гнiв страшенний, звелiв вiн негайно запалити млин i дозволив летючим загонам укупi з татарами сплюндрувати i зрабувати всi окружнi селитьби, не милуючи нiкого, навiть кiшки.
— Ясний гетьмане, — обернувся вiн до пiд'їхавшого Лянцкоронського, — моє передчуття справдилось — жменя проклятого бидла заподiяла новi рани нашим славним бойовим силам!
— Так, я бачу, — сказав з сумною ухмiлкою Лянцкоронський. — 3 Марсом жартувати не можна, як бажає того отаман коронний; до того ж, опрiч мiцних природних позицiй, Бушу ще боронить не жменя бидла, як єгомосць мислить, а жменя левiв!
— О, це гiєни — не леви! Вони заплатять менi сторицею за кожну краплину кровi шляхетного славного лицарства!
— Доки вони заплатять, багато ще проллється цiєї шляхетної кровi! — вiдповiв замислено польний отаман i пiсля невеличкого перестанку додав: — Чи не можна б для виконання цiєї навiженої i безцiльної вигадки вжити хоч татар?
— На штурм вони не пiдуть, та й мiсцевiсть не дозволить менi розгорнути свої сили! — вiдповiв Чарнецький. — Помiж ними i так вже чути нарiкання, i я дозволив кiльком загонам понишпорити в околицях.
— Руїна, одна руїна, i новi болячки ойчизнi, i новi краплi отрути в серця розлютованих дiтей великої i славної колись Польщi! — зiтхнув важко Лянцкоронський.
— Не дiтей, а гадюк, ясний гетьмане, — вiдповiв, скипiii-ши, Чарнецький, i полум'я нелюдської ненавистi свiргонуло в його очах. — Я, проте ж, придумав для них частування, услiд за котрим пiдуть i татари.