— За кобiт i за любощi! — пiдняв келих Потоцький.
— Вiват! — загримотiло навколо.
— Хоча й отi хлопки, — вiв далi, смакуючи губами, Потоцький, — неелегантнi, грубi, незграбнi i кiзяком тхнуть… але iнодi, панове, я люблю дичину залежалу… Хе-хе-хе!!
— Досконале, ясний графе! — пiдхопив, потираючи руки, червоновидий, банькатий, з закрученими догори вусами пан Яскульський. — Присягаюсь святим Паркелем, що кобiта i вино, та ще як до них додати пєньондзи — найкращi утiхи на свiтi. За Венеру ж, Бахуса та Меркурiя, ясне лицарство! In hoc trinitario est veritas! Вiват!!!
— Вiват! Вiват!! — розляглося навкруг.
— Тiльки єдину увагу додам я, — вiдмовив Чарнецький, — щоб українських хлопок до кобiт не єднати: вони — тва-рюкгi!
— Мiж українками i по красi, i по душевних достотах суть привабнi жiнки i дiвчата, сперечив якось нiяково i нервово молодий шляхтич, що сидiв осторонь i не доторкався до кубка.
Всi звернули увагу на таке в лицарськiм колi зухвальство — на оборону пiдлих схизматок, якi у вельможної шляхти мались за найгидшi, приниженi тварi.
Зборонець був огрядний i стрункий — красень юнак; його бiле, благородне чоло обмежали золотисто-каштановi кучерi, на виразнiм обличчi свiтились ласкою i вiдвагою синi очi.
— Хочай й лицарський повин боронити кобiт, але на цей раз, пане, твоя оборона занадто смiлива i дражлива, — зауважив по невеликiй паузi гетьман Потоцький.
— Даруйте менi, яснiйший графе, що я насмiлився тут виявити свою думку; але мене змалку наставили говорити правду усюди, — промовив з достотою молодий лицар, уклонившися гетьману низько.
— I я прошу вибачення за його, — додав Чарнецький, — тим паче, що вiн, на лихо собi, виховався у хлопiв i не змiг ще досконально спiзнати магнатських звичаїв i обичаїв.
— Яким робом мiг шляхтич шанобний виховуватись у хлопiв? — здивувався Потоцький.
— Дуже просто, ясний графе: якийсь iз сих гайдамакiв розбишака спалив, нiбито з помсти за свою бидлиську сiм'ю, у мого дiвера хутiр, вигубив цiлу фамiлiю, i захопив гвалтом одного лишень хлопчика у полон, i повернув шляхетного сина на своє хлописько.
— Вiн мене мав не за хлопа, а за свого рiдного сина, — поправив тремтячим вiд обурення голосом молодий шляхтич.
— Сором, пане! — покрикнув грiзно Чарнецький. — Через тебе соромiцькою кров'ю спалахнув мiй вид: не мати гонору i перед лицарством хвалитись своєю ганьбою, що був змушений гвалтом сином лiчитись тiєї родини, що твою матiр, сестер i братiв поконала…
У молодого шляхтича блиснули очi благородним вогнем, i вiн згорда вiдповiв:
— За мене, пане воєводо, не знадобиться червонiти нiкому: хочай мене вигодовано i виховано у хлопськiй сiм'ї, але тi хлопи мене змалку вчили правди, i честi, й добра, вчили, по своїй вiрi схизматськiй, i в ворозi людину вважати i битися з ним по-лицарськи чесно.
— Ого-го! — перенiсся ображений буркiт довкола. Чарнецький збурено стиснув у шаблi держак; Потоцький стукнув об стiл келихом, аж многоцiнна рiдь розлилася; один тiльки Лянцкоронський усмiхнувся самовтiшне i згорда.
— Я вiрю панському слову, що гайдамаки винищили мiй рiд, — вiв далi поривчасто шляхтич, але той, що мене зрятував, чи був межи ними, то ще питання? Навiщо б вiн, панове лицарство, визволяв ворожого сина? Хiба б, може, для тяжчого катування, для гiршої муки, але ж не задля ласки й упаду? Це непорозумiння страшенне, ця пекельна непевнiсть менi вибачає зневiр'я… В нашу добу, коли й закон, i права поваленi в крив'янi калюжi i безкрая брато-губна…
— Братогубна?! — спалахнув гетьман Потоцький i брязнув шаблюкою об крiселко. — Коли б тiльки на тобi не шляхетська зброя, ти б менi заплатив головою за те, що нашими братами хлопiв назвав. Молодий шляхтич пiдвiвся i затремтiв, обурений гнiвом.
— Я мушу, ясний графе, заступитись за молодого драгуна, за його щиросерде завзяття, — промовив улесним голосом Лянцкоронський. — Звичайно, i хлопи суть християни, тiльки iншого розуму, а всi християни вважаються за братiв по Христу.