Ледащиця - Марко Вовчок

Марко Вовчок

ЛЕДАЩИЦЯ

I

Панi на­ша бу­ла не пер­во­лi­ток та й не яка ста­ра; а з се­бе бу­ла ви­со­ка, ог­ряд­на, го­вiр­ки ско­рої, гуч­ної. Вби­ра­ла­ся шпет­ненько - шну­ро­чок до шну­роч­ка, гап­ли­чок до гаплич­ка. Хо­дить, бу­ло, як на­мальова­на.

I в кiм­на­тах у нас бу­ло гар­но: ви­чи­ще­но, ви­ло­ще­но, по­крашено, - i крiс­леч­ко, i сто­ли­чок, усе як слiд, по-панськи. Бу­ло, па­нi кам'яних цяцьок по­нас­тав­ляє, ча­ро­чок, ми­со­чок з зе­ле­но­го, з чер­во­но­го скла. Був у неї i со­ба­ка з мi­дi кова­ний, i зай­чик че­реп'яний, ме­ре­жа­нi уш­ка. Все те нi до чо­го, а вку­пi во­но бли­щить i на очi на­вер­тається, i ря­бiє - аж б'є. А най­до­рож­ча шту­ка-ви­сiв у неї на стi­нi пан мальова­ний, чор­ня­вий, як жук, а хму­рий, як нiч, з зо­ло­ти­ми перс­ня­ми на ру­цi, - її батько по­кiй­ний, князь вельмож­ний. Хто, бу­ло, не прий­де до па­нiї з гос­тей, кож­но­му па­нi опо­вiс­тить: "Се мiй та­тонько по­кiй­ни­чок!" Зна­ла во­на, як з ким поводи­тись, як за­го­во­ри­ти, як гля­ну­ти, зiтх­ну­ти. Прий­де який-не­будь бi­до­лах, то во­на йо­му гуч­но го­во­рить: "Це мiй батько - князь!" Дру­го­му, пи­ха­то­му, ба­га­че­вi, зiт­ха­ючи: "Ото, як мiй ба­тенько жи­вий був, - ось iз йо­го ма­лю­ван­ня, - не зна­ла я бi­ди!" А третьому, щи­ро­му й мо­ло­до­му хлоп'ятi: "Що, - ка­же, - те свi­то­ве - i вельмож­нiсть, i ба­гатст­во? От був мiй па­но­тець - князь, ве­ли­ко­го чи­ну дой­шов…" От­же, то сяк, то так, а кож­но­му роз­ка­же, що во­на князька доч­ка. А про те не зга­ду­ва­ла, як жу­ку­ва­тий князь про­гай­ну­вав усю бать­кiвщину, зос­та­вив їй тiльки бу­ди­нок не­ве­лич­кий у мiс­тi з са­доч­ком i дво­ром, бо то бу­ла її ма­те­риз­на - то­го вже не змiг про­гай­ну­ва­ти.

Чотири кiм­на­точ­ки бу­ло круг­леньких в тiм бу­дин­ко­вi: створ­ча­тi вiк­на, рун­ду­чок з пiд­даш­шям. За бу­дин­ком садо­чок гус­тий, ста­рий вже. Зе­ле­ний двiр тра­вою ви­со­кою по­рiс; од во­рiт двi сте­жеч­ки по йо­му бiг­ло узеньких: до бу­ди­н­ку од­на, дру­га до ха­ти. Се­ред дво­ру гiл­ляс­та яб­лу­ня сто­яла.

Половину бу­дин­ку па­нi од­да­ва­ла якимсь па­ни­чам пiд най­ми; ще й сто­лу­ва­ла їх, - з то­го й жи­ла, не­бо­га. А чо­ло­вiк її десь да­ле­ко слу­жив; ми йо­го й не ба­чи­ли. Та й па­нiї бу­ло бай­ду­же.

Паничi ску­ча­ти їй не да­ва­ли: щод­ня, що­ве­чо­ра з нею ба­вились, то в кар­ти гра­ли, то пi­сеньок спi­ва­ли…

Не гад­ки на­шiй па­нiї по та­ко­му жит­тю…

II

Мене їй по­да­ро­ва­но. Я ро­дом iз Глу­щи­хи; бу­ла ко­лись Iва­ньковських па­нiв… Жи­ла я в батька-ма­те­рi, - бо­же мiй ми­лий! Те­пер спо­га­даю, як-то жи­лось то­дi ме­нi! Оже­нив­ся наш пан, i взя­ли ме­не на вслу­гу до мо­ло­дої па­нiї. А во­на, ся вже моя па­нi, у при­го­дi якось їй ста­ва­ла. Гос­тює, бу­ло, мi­сяць або й бiльше, до­год­жає їй. От як ста­ла во­на жалкува­тись:

- Що ме­нi ро­би­ти? Не­ма слу­ги! Чи не дас­те ви ме­нi яку з ва­ших?

- Чому нi? Бе­рiть со­бi, кот­ру схо­че­те.

То во­на i взя­ла ме­не, i за­вез­ла з со­бою од ро­ду мо­го, од ро­ди­ни. Без ме­не i батько i ма­ти по­мер­ли; без ме­не рiд увесь пе­ре­вiв­ся. Зос­та­лась я са­ма од­на у свi­тi.

Жила я в па­нiї ро­кiв з п'ять. Спер­шу я са­ма бу­ла в неї, а да­лi, як уже сто­лов­ни­кiв за­ве­ло­ся ба­га­то, па­нi взя­ла свою крi­пос­ну мо­ло­ди­цю з доч­кою. До­ти па­нi їх дер­жа­ла у якихсь при­яте­лiв своїх, бо в неї, ок­рiм сього дво­ру, не бу­ло нi са­ди­би, анi кро­ку зем­лi своєї: усе спро­да­не, - тiльки оцю мо­ло­ди­цю з доч­кою до вслу­ги їй при­да­но. Князь то так, па­нотець її вельмож­ний, по­ха­зяй­ну­вав. Да­ле­ко десь бу­ли во­ни зав­да­тi, i дов­го па­нi ви­ва­жа­ла, по­ки зва­жи­лась їх до се­бе заб­рать. А во­ни ще якось бу­ли з вiльно­го ро­ду, ко­за­ки, чи що: якось-то ни­ми князь той жу­ку­ва­тий неп­рав­дою зав­ла­дав, то й опа­су­ва­лась не­бо­га дер­жа­ти їх у мiс­тi, щоб не зба­ла­му­ти­лись за вiльнiсть про­ти неї, зай­шов­ши у ра­ди, в со­вi­ти з го­ро­дя­на­ми.

Молодиця зва­ла­ся Чай­чи­ха Гор­пи­на, доч­ка - Нас­тя. Не ве­ли­ко­мов­на бу­ла та Чай­чи­ха, не при­вiт­на: якась хма­ра по­ви­ла її на­вi­ки. Чи па­нi сва­риться, чи б'є (бо хоч па­нi i не зла бу­ла, а все ча­сом по­поб'є), чи сам спiд­ни­цю да­рує або хуст­ку - Чай­чи­ха прий­ме усе мовч­ки й одiй­де. Ро­бо­тя­ща, по­кiр­на лю­ди­на здається з неї, по­ки не гля­неш на тi бро­ви здвиг­ну­тi, чор­нi, на тi очi ям­ку­ва­тi, ог­нем блис­ко­тю­чi.

Якось бу­ло ме­нi смут­ненько. От я й пла­чу со­бi, си­дя­чи на лав­цi. Звiс­но, чо­ло­вiк i в щас­тi, то ча­сом сму­ток обiй­має - не то що нам. Во­но ка­жуть: при­вик­неш!.. Нi!.. Вто­миш­ся тер­п­ля­чи, то й здається то­бi, що все то­бi бай­ду­же, - та ра­зом про­ки­неться ли­хо. Ча­сом од­но сло­во… А що ви ду­маєте? Ча­сом бiй­ку за­бу­деш у го­ди­ну, а якесь там сло­во гiр­кеє вра­зить те­бе до са­мо­го сер­ця, - мi­ся­цi, ро­ки пам'ята­тимеш…

Сумно ме­нi бу­ло, i пе­ре­мо­ви­ти щи­ре сло­во жа­да­ло­ся. А Чай­чи­ха ко­ло пе­чi по­рається.

- Горпино! - ка­жу. - Ось я жу­рю­ся, я пла­чу, а ви все одна­ковi. Так вам, ма­буть, бог дав!.. Пев­но, що й ви ли­хо знаєте?

Вона ски­ну­ла на ме­не чор­ни­ми очи­ма, не­мов пи­та­ла, яка в ме­не дум­ка, та й од­ка­за­ла:

- Чому нi?

- Господи! - ка­жу знов. - Як я ко­лись мо­ло­до­го вi­ку жи­ла в батька, в ма­те­рi!

- А я, - ка­же, - вiк iз­вi­ку­ва­ла, усе тя­га­ючись по чу­жих дво­рах.

Та й змовк­ли ми.

- Ви си­ро­тою зос­та­ли­ся змал­ку, Гор­пи­но? - знов пи­таю.

- Нi, ме­не взя­то з сiм'ї ма­ленькою. Батька й ма­тiр лед­ве заз­наю. I во­ни чи пiз­на­ли б, упос­лi ме­не по­ба­чив­ши!.. Та не ба­чи­ли - вмер­ли.

- А чо­ло­вiк ваш, не­бiж­чик, звiд­ки був ро­дом?

- З то­го се­ла, де я жи­ла з па­на­ми, з Го­рiєвки. Дво­рак був.

- I дов­генько ви жи­ли з ним?

- Пiвроку.

- Господи! I не на­жи­ли­ся! Що ж то йо­му за ли­хо ста­ло­ся?

- Сп'янчивсь i вмер.

По сiм сло­вi вий­шла з ха­ти, i вже нi­ко­ли я до тiєї ре­чi з нею не вер­та­лась.

III

Було над­ве­чiр од­ро­би­мось, па­нi ку­ди в гос­ти­ну пi­де, - си­димо ко­ло во­рiт. То з тим пе­ре­мо­ви­мо, то з дру­гим, - спи­таємо, при­вi­таємо, а Чай­чи­ха мовч­ки си­дить. Нас­тя ще­бе­че з су­сiд­чи­ною дiв­чи­ною. Жи­ла про­ти нас мi­ща­ноч­ка. Сирiт­ка бу­ла, Кри­во­шиєнко­ва зва­ла­ся. Та­ка слав­на дiвчин­а бу­ла! Очi в неї бу­ли яс­нi, ко­си дов­гi, ве­ли­кi, чор­но­ру­сi, а лич­ко - як яб­луч­ко. Бу­ло, як не по­ба­чиш, ве­се­ла со­бi, щебе­тли­в­а, i го­ло­со­чок був у неї - на­че стру­мо­чок пруд­ко бi­жу­чий. Ду­же во­ни з Нас­тею лю­би­ли­ся: як сест­ри рiд­нi - все, бу­ло, вкуп­цi. Дi­ла не­ба­га­то в Нас­тi: ще то­дi во­на тiльки з дi­тей ви­хо­ди­ла; от со­бi й ще­бе­чуть ще­бе­ту­шеч­ки. А Гор­пина все са­ма, все мов­чить.

- Горпино! - ка­жу, - чо­му ви хоч з доч­кою своєю не пого­во­р­ите? Ве­се­лiш вам бу­ло б…

- Яка ще з нею мо­ва? Во­на ще дур­на, не­хай пер­ше ро­зу­му дiй­де.

- А на ме­не, - го­во­рю, - то я б iз ма­лою ди­ти­ною роз­мов­ля­л­а. Не­хай ме­нi спо­чує абих­то! Свої дум­ки-гад­ки пови­мо­вля­ю, поп­ла­чу…

- А ди­ти­на то п'ято­му, де­ся­то­му опо­вi­ща­ти­ме, яке ва­ше го­ре… На те во­но мо­ло­де в бо­га!

- Що ж! - ка­жу;- доб­рий чо­ло­вiк по­жал­кує!..

На те ме­нi Чай­чи­ха нi­чо­го не вiд­ка­за­ла.

А дiв­чи­на в неї бу­ла хо­ро­ша, як квiт­ка. I та­ка во­на бу­ла якась пал­ка, чу­юща… Вже, бу­ло, як за­жу­риться чим, то аж за­не­ду­жає; як же ве­се­ла - що то за жар­ти, що в неї за пiс­нi, за ви­гад­ки!.. Шам­ка, лег­ка, ста­ном струн­ка, во­ло­сом чорня­ва, а що вже очi! Там бу­ли та­кi, що й без мо­ви говор­ять. От iн­ше то поп­ла­че со­бi ти­хенько, зiтх­не, та й го­дi; а ве­се­ло - всмiх­неться. Нi, во­но бу­ло у го­рi, то сльози виплач­е, у ра­дощах - смiх вис­мiє. Що спо­чує, то з са­мої ду­шi, з са­мо­го сер­ця, щи­ро­го, кип­ля­чо­го… От i рос­ла во­на, i ви­рос­та­ла.