Володимир Худенко - Могильник

Володимир ХуденкоМОГИЛЬНИК

ПРИСВЯТА

1

Памятаєш цей парк у досвітніх сирих туманах?

Цю алейку, засипану жовклим кленовим листом?

Вбогі клумби й городи крізь осінь з її димами

І дороги в полях крізь світанки її імлисті?

Памятаєш ці ранки? Автобуси в сиву безвість,

Прохолоду ставків, тополині ряди дороги,

Світ далекого міста глухими ночами серпня

І всю решту того, що вернути немає змоги?

Памятаєш лінійки у тихій середній школі,

Памятаєш свята і години нудних уроків,

Памятаєш хрести кладовищ за футбольним полем,

Памятаєш, лебедонько, скільки пройшло вже років?

Памятаєш моє імя і мою статуру,

Памятаєш мої слова чи моє обличчя,

Памятаєш мій голослибонь, ти його забула,

Так і мало би статись, та й, власне, не в тому річ.

Так і мало би статись, писати ці вірші сором,

Я давно й не пишу, бо не знаю, кому писати:

Ти в далекому місті тепер зустрічаєш зорі,

Ти давно вже чиясь дружина і гарна мати.

Ну а я вже давно списався, усе збулося,

Я не став, ким хотів, вірогідно, й не міг би стати,

Бо кому ще потрібні рядки про твоє волосся,

Про твої божі руки, про очі відьмацькі кляті,

Про твою худорбу, про дорогу до твого дому,

На котрій я тобі говорив про своє кохання.

Все давно помінялось, і я відчуваю втому,

Від якої позбутись мені вже снаги не стане.

Ти давно вже не тут, і не там, не в моєму серці.

Я давно вже не той, котрим мріяв колись там бути.

Все давно помінялось, і стравлений Карабутів

Вже чогось починає здаватись мені нестерпним.

Все давно помінялось; полями гуркочать зливи,

І наступні сніги у розхристаних хмарах виснуть,

І проходять німі роки по холодних нивах,

Холоди застилають простір мого дитинства.

Тихий парк в бурянах, ті алейки в шприцах та смітті,

Вбогі клумби скосили, а школа, либонь, вже струхла.

В коридорах, де ти підпирала не стінисвіт мій,

Панотець править службу, йому там цілують руки.

Кладовища зростають, а в вікна шкребуться віти,

Стадіон той пустує в сипкім безгомінні ранків,

Від дороги, де ми стояли, то віє вітер,

То глухими ночами доноситься лязкіт траків,

І здригаються стіни, і юність відходить з краєм,

І мої вбогі рими безпомічно терпнуть, меркнуть,

І холодні машини асфальт предковічний крають

І стирають з історії руки твої безсмертні.

2

Просто знай: ти була, ну і я намагався чесно

Вкарбувати у вічність тебе, молоду й красиву,

Адже ти воскрешала усі ці грядущі весни,

Ти була Персефона, могутня і жаліслива.

Ти була Персефоная знаю, ти б насміялась

Із усіх епіграм, що я ними тебе ославив.

Я це знаю, лебідко, і ти абсолютно права,

Ти була не така, але ж ти не була й моя.

Не була би ніколи, бо мертві міста порожні

І не мають правителів, ними гуляє вітер,

Їх немає потреби любити, хіба лиш божий

Дух літає над мертвим безлюдним безкраїм світом.

Так і ти не скульптура, котру я ліпив роками,

Будував постаменти і марно вкладав в них душу.

Ти була Персефона, в своїх молодих руках

Ти приносила весни, а весни завжди минущі.

Весни завжди крихкі і ніколи не будуть вічні.

Кожна з них особлива, і в тому їх вища сутність.

Я тому й покохав ці прекрасні відьмацькі вічі,

Що таких, як вони, вже ніколи в світах не буде.

В тому гріх мій, голубко, що я твої юні коси,

І статуру твою, і усе, що було між нами,

Не волів відпустити, як з краю торішню осінь,

А волів увязнити, волів вкарбувати в камінь

І цю школу, і парк у досвітніх сирих туманах,

Ці алейки, засипані жовклим кленовим листом.

Я хотів не прожити, а просто про них повісти.

Я хотів не любити, а лиш будувати храми.

А тому й опадають гербами мої жита

І гуляють вітри між зарослих колон Помпеї,

Багряняться ці стіни скривавленою зорею,

І проходять колони повз мертві мої міста.

ВСТУП

Йому часто сниться кінець жовтня 1992-го року, сірий передсвітанковий час і місто, вкрите тягучими осінніми туманами. Тумани стеляться проїжджими частинами та безлюдними дворами, обступають підніжжя девятиповерхівок в заспаних житлових масивах, а хворобливі протяги носяться алейками, залітають в розчинені двері підїздів та вікна балконів на верхніх поверхах, колихають забуту там одіж.

Зоря наче ще й не дума підійматись десь там, над лебединською трасою і передмістями, а як і надумається, то чи й помітна буде за тими суцільними хмарами аж до обрію.

Вже більше десяти років йому сниться і сниться ця рання і похмура, якась така передчасна осінь. Йому сниться заспаний досвітній Комсомольськ у покривалі туманів і очікуванні близького ранку. Темні житлові масиви з рідкими вогниками в вікнах, залізничні колії в росі та забиті бронетехнікою автомобільні дороги. І перекриті мости над Бистрицею, ледь видимі через приціл його снайперської гвинтівки. Зжовкле, вже майже прогниле листя на тротуарах, тиша околиць і шкіл, дитячих садків.

Перед світанням солдати починають метушитись, механіки прогрівають двигуни.

Колони формуються в Комсомольську і неспішно за тим рухаються притихлими околицями міста. А тоді, звертаючи на розбиті осінні дороги, сунуть крізь невибрані поля і мертві занедбані села кудись в бік хворобливої зорі. В цей час над містом чутно гул турбінто ударні авіагрупи злітають в Овручі і йдуть на бомбардування бунтівного регіону.

Йому те сниться, і сниться, і сниться

Але того дня йому не вдалось додивитись свій набридливий сонза старою бойовою звичкою він прокинувся від самого лишень тривожного передчуття. Він визирнув у віконце вагончика охоронипо подвірю плівся осінній туман, а чергові коло воріт якось дивно метушились, хоча до світання ще було далеко, ще тільки починало сіріти і в красивому трьохповерховому будинку господарів не світилось ні в одній кімнаті. Що б це значило?

Він накинув штурмовку і, взявши зі столу пістолет з гравіруванням «За відмінну службу», вклав його в нагрудну кобуру. Коли вийшов на подвіря, то порив вітру жбурнув йому в лице дрібною мрякою.

Коло воріт метушня вже притихла, але він натомість побачив, як від парадного входу будинка господарів до зброярні заклопотано чимчикує один з особистих тілоохоронців Ольги Дмитрівни. І хлопчина той зовсім не був ні наляканий, ні стривожений, а просто якийсь надміру заклопотанийколишній спецпризначенець одразу це зауважив і трохи заспокоївся. Але що ж тут за метушня? Господар приїхав чи що? Схоже на те

 Сич!  окликнув він хлопчину.  Що там відбувається?

 А, Віктор Олегович!  крикнув той на ходу.  Підходьте одразу в гаражі, а то ми вже спізнюємось. Ольга Дмитрівна з дітьми вже зібрались, а в мене ось із рацією щось негаразд

 А від кого наказ?  Віктор Олегович спинився.  Чому мені ніхто не доповів? Чуєш? Від кого наказ?

Але хлопчина вже підходив до зброярні і лише махнув у відповідь рукою.

 Від мене,  приглушено мовив хтось за спиною у Віктора Олеговича.

Той різко обернувся, рефлекторно вхопившись за рукоять пістолета, і вкляк. Вкляк лише на якусь кляту долю секунди, але ця доля секунди, як це часто і буває, коштувала йому життя.

На нього накинулися ззаду, затулили рота і перерізали горловін сам у минулому багато разів виконував подібні маніпуляції, знімаючи ворожих вартових. А втратив він обачність через одну просту річголос, який звучав з туману, був йому добре знайомий, але так давно, що наче навіть в якомусь минулому житті. Він знав цей голос, тому й не вихопив одразу зброю, і саме тому вкляк, побачивши власника голосу, бо йому здалося, що він бачить привидалюдину, яка зараз до нього зверталась, він вже багато років вважав мертвою.