Схоже, вони не брешуть, місто справді закрили.
Ніби ще були сумніви і, рухаючись у бік міста ці останні пять кілометрів до розвороту, він сподівався, що це лише розіграш, невдалий жарт.
Прокинувся Мишко, спустився з другого поверху й грюкнув дверцятами холодильника. Я вийшла з кабінету та сказала:
Місто закрили.
Як це? Він обернувся, і чомусь його заспаний вигляд, скуйовджене після сну волосся та слід від подушки на щоці відразу мене заспокоїли.
У Москві карантин. Сергій повертається додому. Я телефонувала бабусі, у неї все гаразд. Якийсь час у місто не можна буде потрапити.
Кльово, сказав мій безтурботний худий хлопчик, у житті якого не виникало більшої проблеми, ніж зламана ігрова приставка; його ця новина анітрохи не злякаламоже, він подумав про те, що канікули триватимуть ще якийсь час, а може, і геть нічого не подумав, просто сонно всміхнувся мені, схопив пакет апельсинового соку й печиво і, човгаючи, посунув назад до своєї кімнати.
Усе це справді було ще не страшно. Неможливо було уявити, що карантин не закінчиться за кілька тижнів. По телевізору тими днями говорили, що це «тимчасовий захід», «ситуація під контролем», «у місті достатньо ліків, постачання продовольства організовано», новини не йшли ще нескінченним потоком, із рядком-бігунком унизу екрана та трансляціями наживо з вулиць, навдивовижу порожніх, із поодинокими перехожими в марлевих повязках, по всіх каналах ще було повно розважальних передач і реклами, і ніхто ще не злякався по-справжньомуані ті, хто залишився всередині, ані ми, ззовні. Ранки починалися з новин, із дзвінків мамі та друзям. Сергій працював дистанційно, це було навіть приємнопозаурочна відпустка, наш звязок із містом не перервався, а просто був обмеженим. Ідея прокрастися в місто й забрати маму здавалася нетерміновоюуперше ми заговорили про це не всерйоз, за вечерею, здається на початку карантину, і в перші дні Сергій (і не лише віндеякі наші сусіди, як зясувалося пізніше, робили те саме) кілька разів виїжджав; за чутками, тоді ще було перекрито лише основні траси, а чимало другорядних вїздів залишалися вільними, але в місто потрапити він так жодного разу й не зміг і повертався ні з чим.
По-справжньому ми злякалися того дня, коли оголосили про закриття метро. Усе сталося якось одночасно, немов зненацька піднялися непрозорі фіранкий інформація ринула на нас бурхливим потоком. Раптом ми жахнулися з того, як нам удавалося бути такими безтурботними, чотириста тисяч хворих, зателефонувала мама«У магазинах порожні полиці, але ви не хвилюйтеся, я встигла зробити деякі запаси, мені не потрібно багато, і Любов Михайлівна каже, що в ЖЕДі друкують продовольчі талони та днями почнуть розподіляти продукти», а відтак вона сказала: «Знаєш, дитинко, мені стає якось лячно, на вулиці всі в масках». Потім Сергій не зміг дотелефонуватися на роботу, мобільний звязок завис, як у новорічну ніч, мережа перевантажена й короткі гудки, а до кінця дня новини посипалися одна за одною: комендантська година, заборона на пересування містом, патрулі, роздавання ліків і продуктів за талонами, комерційні організації закрито, у школах і дитячих садках організовано пункти екстреної допомоги. Уночі до нас дотелефонувалася Олена та плакала в слухавку: «Анечко, які пункти, там просто лазарети, на підлозі лежать матраци, на нихлюди, як на війні».
Відтоді не було вечора, коли ми із Сергієм не будували б планів якось прокрастися через карантин, крізь кордони похмурих озброєних чоловіків у респіраторах; спочатку ці кордони були просто пластмасовими червоно-білими кубиками, яких багато біля кожного посту ДАІ та які легко можна було б розкидати автівкою з розгону. Бетонні балки з настовбурченою арматурою, що іржавіла на листопадовому вітрі, зявилися пізніше. «Ну не будуть же вони стріляти, у нас велика важка автівка, ми могли б обїхати полем Ну дамо їм грошей», я сердилася, сперечалася, плакала. «Треба забрати маму й Оленку, ми повинні бодай спробувати». І одного такого вечора хвиля цієї суперечки винесла нас із домуСергій розпихав по кишенях гроші, мовчки, не дивлячись на мене, зашнурував черевики, вийшов, повернувся по ключі від автівки; я так боялася, що він передумає, аж схопила з вішака першу-ліпшу куртку, крикнула Мишкові:
Ми по бабусю, нікому не відчиняй, зрозумів? І, не дочекавшись відповіді, вибігла слідом за Сергієм.
Дорогою ми мовчали. Траса була порожня й темна, до освітленого шматка шосе залишалося ще кілометрів зо двадцять, траплялися поодинокі автівки, що їхали назустріч, спочатку з-за вигину дороги зявлялася хмара розсіяного білого світла, щоб потім, кліпнувши, перетворитися на тьмяно-жовте ближнє, і від цих мовби вітальних підморгувань зустрічних автомобілів ставало спокійніше. Я дивилася на профіль Сергія, уперто стиснуті губи й не наважувалася простягнути руку й торкнутися його, щоб не знищити імпульс, який після кількох днів суперечок, сліз і сумнівів змусив його почути мене, поїхати зі мною. Я просто дивилася на нього й думала: «Ніколи ні про що більше не попрошу тебе, тільки допоможи мені забрати маму, будь ласка, допоможи мені».
Ми проминули горбисті мурашники котеджних селищ, які безтурботно мерехтіли вікнами в темряві, виїхали на освітлену ділянку дорогиліхтарі, як дерева, що схилили свої жовті голови обабіч широкого шосе, великі торгові центри з погаслими вогнями обабіч, порожні паркінги, опущені шлагбауми, рекламні щити «Елітне селище Княже Озеро», «Земля від власникавід 1 га». Коли попереду замаячив кордон, що блокував вїзд у місто, я навіть спочатку не відразу зрозуміла, що це саме він, дві патрульні автівки навскоси, одна з увімкненими фарами, невелика зелена вантажівка на узбіччі, кілька довгих бетонних балок на асфальті, зоддаля схожих на білу довгасту пастилу, самотня людська фігура. Усе це мало такий несправжній, іграшковий вигляд, що я вперше справді повірила в те, що ми зможемо, і поки Сергій скидав швидкість, я дістала телефон і набрала мамин номер, а коли вона відповіла, я сказала:
Не говори нічого, ми зараз приїдемо по тебе, і завершила виклик.
Перш ніж вийти з автівки, Сергій чомусь відкрив і знову закрив бардачок, але нічого звідти не вийняв; він залишив двигун увімкненим, і я якусь мить сиділа на пасажирському сидінні, дивлячись, як він іде в бік кордону. Він ішов повільно, наче обдумуючи те, що повинен сказати. Я дивилася йому в спину, а потім вискочила з автівкизі звуку позаду мене зрозуміла, що дверцята не зачинилися, але не поверталася і майже побігла слідом за ним, а коли наздогнала, він уже стояв навпроти чоловіка в камуфляжі, незграбного, як ведмідь; було холодно, під підборіддям у чоловіка була маска, яку він почав квапливо натягувати на обличчя, щойно ми вийшли з автівки, кілька разів марно намагаючись схопити її за краєчок рукою в товстій чорній рукавиці. У другій руці він мав цигарку, спалену до половини. В одній із патрульних автівок за його спиною виднілося кілька силуетів і тьмяно світився екранчик, я подумала, що вони дивляться телевізор, це звичайні люди, такі ж, як ми. Ми зможемо домовитися.
Сергій зупинився за пять кроківі я подумки похвалила його. Поспішність, із якою чоловік натягав маску на обличчя, давала змогу припустити: він не хоче, щоб ми наближалися. Я теж зупинилася, і Сергій виголосив підкреслено бадьорим голосомтим, який ми використовуємо під час розмов із даішниками та поліційниками:
Командире, як би нам у місто потрапити, га?
За його тоном і за тим, як він склав губи, було помітно, як складно йому дається ця невимушена інтонація, як неприємно йому вдавати дружелюбність, що він геть не впевнений в успіху. Чоловік поправив маску й поклав руку на автомат, що висів у нього на плечі. У цьому жесті не було погрози. Здавалося, ніби йому просто ніде подіти руки. Він мовчав, і Сергій продовживтаким самим неприродно привітним голосом:
Друже, дуже треба, скільки васпятеро? Може, домовимося? і поліз у кишеню.
Дверцята автівки, що стояла позаду патрульної, ледь прочинилися, і цієї миті чоловік, який поклав руку на автомат, молодим, немов іще ламким голосом сказав:
Не прийнято, розвертайтеся, і махнув рукою, у якій димував недопалок, у бік роздільника.