Ми обоє машинально подивилися тудиз металевої роздільної стрічки було акуратно вирізано шмат, і на снігу, що лежав обабіч стрічки, чітко виднілася колія.
Почекай, командире, почав Сергій, але з очей чоловіка з автоматом я вже зрозуміла, що все марно, що немає сенсу називати його командиром, пропонувати йому гроші, що він зараз покличе своїх і нам доведеться сідати в автівку, розвертатися в колії, прокладеній такими ж, як ми, хто намагався пробратися в закрите місто та вивезти звідти когось, кого вони люблять, за кого бояться.
Я змусила Сергія посунутися та зробила ще чотири кроки вперед, стала майже впритул до чоловіка з автоматом і тоді нарешті побачила, що він геть молодий, може років зо двадцять. Я постаралася поглянути йому просто в очі він намагався відвести їх, і сказала:
Послухай.
Я сказала «послухай», хоча нікому ніколи не «тикаю», це важливо для мене«ви» задає дистанцію, ось я, доросла, освічена, благополучна, а ось цехлопчик із темними віспинками на щоках у тих місцях, які не приховує біла маска, але тоді я знала точно, що мушу говорити саме так.
Послухай, кажу я, розумієш, там моя мама, мама у мене там, вона сама, вона здорова, у тебе є мама, ти її любиш, ну пусти нас, будь ласка, ніхто не помітить, ну, хочеш, я сама проїду, а він мене тут почекає, у мене дитина вдома, я точно повернуся, обіцяю тобі, я поїду сама й повернуся за годину, пусти мене.
У його очах зявилася непевність, я помітила її та приготувалася сказати щось іще, але тут за його спиною зявився ще один, у такій само масці й із таким само автоматом на плечі:
Семьонов, що в тебе тут?
І я, намагаючись дивитися в очі то одному, то іншому, поки вони не глянули один на одного, заговорила швидко, щоб не дати їм змоги отямитися:
Хлопці, пропустіть мене, будь ласка, мені треба маму забрати, мама там залишилася, мій чоловік із вами тут почекає, я за годину повернуся, можете навіть у своє авто його не садити. Сергію, ти тепло вдягнений, еге ж? Ти погуляєш тут годину? Я швидко.
І той, який був старшим, раптом вийшов наперед, відтіснивши молоденького Семьонова з недопаленою цигаркою в руці, і сказав голосно, майже крикнув:
Не прийнято, сказано вам. Ніби це я придумав. Розвертайтеся швидко, у мене наказ, ідіть в автівку.
Він махнув автоматом, і в його жесті знову не було жодної погрози, але я не встигла сказати нічого більше, тому що молоденький Семьонов, із жалем викинувши собі під ноги недопалок, мовив майже жалісно:
Навколо Кільцевої натягнули колючку, там ще один кордон, навіть якби ми вас пустили, там не проїдете.
Ходімо, мала, ходімо, нас не пропустять, нічого не вийде, сказав Сергій, узяв мене за руку й майже силоміць повів до автівки. Спасибі, мужики, я зрозумів, казав він і тягнув мене за собою.
Я знала, що сперечатися марно, та все ще думала, що б такого їм сказати, щоб вони мене пропустили, і нічогонічого не спало мені на думку, і коли ми сіли в автівку, Сергій знову чомусь відкрив і закрив бардачок і, перш ніж рушити, сказав мені:
Це вже не міліція і не ДПС. Ти подивися на форму, Анько, це регулярні війська.
І поки він розвертав автівку, поки під колесами хрускотіла сніжна колія, я взяла до рук телефон і набрала мамин номерперший на літеру «М», «мама», вона взяла слухавку після першого ж гудка й закричала:
Алло, Аню, алло, що у вас там коїться?
А я сказаламайже спокійно:
Матусю, нічого не вдалося, треба почекати, мамо, ми щось придумаємо.
Якийсь час вона не говорила нічого, чутно було тільки її диханнятак чітко, немов вона сиділа поруч зі мною, у автівці. Потім вона сказала:
Ну звісно, маленька.
Я зателефоную тобі пізніше, увечері, гаразд?
Я скинула виклик і заходилася шукати в кишенях, мені довелося підвестись із сидіння, ми вже їхали у зворотному напрямку, незабаром мала закінчитися освітлена частина дорогия вже бачила попереду кордон жовтого світла й мерехтливі вогники котеджних селищ, удома на нас чекав Мишко.
Уявляєш, я забула вдома сигарети, сказала я Сергієві й заплакала.
Рівно за тиждень, у вівторок, сімнадцятого листопада, мама померла.
* * *
Цей сон снився мені все життяіноді раз на рік, іноді рідше, але щоразу, коли я вже починала його забувати, він неодмінно приходив знову: мені треба дістатися кудись, зовсім недалеко, там на мене чекає мама, і я рухаюся вперед, але дуже повільно, мені зустрічаються якісь непотрібні, зайві люди, і я грузну в розмовах із ними, як у павутинні, і коли нарешті майже досягаю мети, то раптом розумію, що запізнилася, що мами там більше немає, що її ніде немає і я ніколи вже її не побачу. Я прокидалася від власного крику, із мокрим від сліз обличчям, лякаючи чоловіка, який лежав поруч, і навіть якщо той чоловік обіймав мене й намагався втішити, я відбивалася й відштовхувала його руки, приголомшена власною непохитною самотністю.
Девятнадцятого листопада наш телефон замовк назавжди; разом із ним вимкнувся й інтернет. Виявив це Мишкоєдиний, хто намагався бодай удавати, що життя триває як зазвичай; виринаючи з напівсонної коми, у якій мене топили пігулкиСергій змушував мене пити їх щоразу, коли я починала плакати й не могла зупинитися, я йшла перевірити, де вонидві людини, які в мене залишилися. Іноді вони сиділи поруч, схиливши голови над компютером, і гортали стрічку новин, а іноді Сергій пропадав у дворі мені здається, він рубав там дрова, хоча годі було уявити більш безглузде заняття, а МишкоМишко все ще сидів перед компютером, крутив ролики на «Ютубі» або грав в онлайнові ігри, і я, дивлячись на це, знову кричала та плакала; тут-таки відчинялися вхідні двері, впускаючи в дім струмінь холодного повітря, зявлявся Сергій, вів мене в спальню та змушував випити ще одну пігулку. Коли зник звязок, я прокинулася від того, що Сергій трусив мене за плече:
Годі спати, мала, ти нам потрібна. Телефон здох, інтернет теж, у нас залишилися новини тільки з тарілки, і нашої з Мишком англійської замало.
Спустившись у вітальню, я виявила на дивані біля телевізора Мишкана колінах у нього лежав оксфордський словник, а обличчя було зосереджене й нещасне, як на іспиті. Навколо нього сиділи дорослі: красуня Марина з триповерхового камяного палацу з моторошними вежами через вулицю від нас та її товстий чоловік Льоня, недільний партнер Сергія по піраміді. На підлозі біля дивана сиділа їхня маленька дочкаперед нею стояла ваза з черепашками, які ми привезли з весільної подорожі; судячи з роздутої щоки, одна з черепашок уже була в неї в роті, і тонка блискуча нитка слини тягнулася від підборіддя до решти крихких скарбів. Сергій вів мене попідруч сходами донизунапевно, два дні пігулок і сліз не минули дарма, тому що Марина, піднявши на мене очі (попри ранню годину, макіяж у неї був бездоганнимє жінки, які мають вигляд досконалих янголів у будь-який час доби), швидко піднесла руку до рота й навіть спробувала підхопитися з дивана:
Аню, у тебе кепський вигляд, ти не хвора?
Ми здорові, квапливо запевнив Сергій, і я відразу ж розсердилася на нього за цей поспіх, ніби це ми сиділи в Марининій вітальні, дозволивши нашій дитині обсмоктувати чужі сентиментальні спогади. Друзі, у нас тут сталося
Перш ніж він зміг продовжити фразучомусь мені було дуже важливо завадити йому закінчити, я підійшла до дівчинки і, розтиснувши мокрі від слини чіпкі пальчики, висмикнула вазу й поставила її вище, на камінну полицю:
Марино, вийми в неї з рота черепашку, вона вдавиться, це все-таки не цукерка.
Упізнаю свою дівчинку, сказав Сергій стиха, з полегшенням, наші погляди перетнулися, і я не змогла не усміхнутися йому.
Я не терпіла їх обохі Марину, і її недолугого галасливого Льоню, під завязку набитого грішми й дурнуватими анекдотами; у підвалі у Льоні стояв більярдний стіл, і Сергій час від часу у вихідні вирушав туди погратиперші пів року нашого життя в селищі я намагалася скласти йому компанію, але швидко зрозуміла, що не можу навіть удавати, що мені весело з ними. «Краще взагалі ніякого світського життя, ніж ця моторошна пародія», казала я Сергієві, а він відповідав: «Знаєш, мала, не можна бути такою вередливою, якщо живеш у селі, із сусідами треба спілкуватися». І ось тепер ці двоє сиділи в моїй вітальні на моєму дивані, а мій син із відчаєм на обличчі намагався перекласти їм новини CNN.