Поки Марина діставала останню черепашку з-за щоки своєї дочки, Льоня по-хазяйськи поплескав по дивану поруч із собою і сказав:
Сідай, Анько, і перекладай. Телефони здохли, наші брешуть, схоже, безбожно. Я хочу знати, що коїться у світі.
Я опустилася на краєчок журнального столамені страшенно не хотілося сідати поруч із ними, обернулася до телевізора й тут-таки припинила чути Маринине безпорадне воркування: «Дашо, виплюнь, виплюнь негайно», і Льонині гучні сміхи: «Няню відрізало карантином, довелося Маринці згадувати про материнські інстинкти, та поки що не дуже вдається, Сергію, як бачиш». Я підняла руку, і вони замовкли разом, я слухала й читала рядок-бігунець унизу екрана. Минуло десять хвилин, пятнадцять. Запала цілковита тиша, а потім я обернулася до них. Марина тепер сиділа на підлозі в застиглій позі, затиснувши в руці мокру черепашку, видобуту з Дашиного рота, а Льоня тримав на руках дівчинку, затискаючи їй рота рукою, і очі в нього були дуже серйозні, такого дорослого виразу я жодного разу в нього не бачила; поруч із Льонею завмер Мишко, худе обличчя з довгим носом, куточки губ опущені, брови підняті, як у карнавального Пєро, словник скотився з колін на підлогумабуть, знань англійської все-таки вистачило йому, аби зрозуміти головне.
Я не переводила погляду на Сергія, який стояв позаду дивана, лише мовила:
Вони кажуть, що скрізь те саме. У Японії сімсот тисяч хворих, китайці не дали статистики, австралійці й англійці закрили кордони, тільки це їм не допомоглосхоже, вони теж спізнилися; літаки не літають ніде. Нью-Йорк, Лос-Анджелес, Чикаґо, Гюстон, усі великі міста в Штатах на карантині, і вся Європа в такій само дупі це якщо коротко. Кажуть, що створили міжнародний фонд і працюють над вакциною. Ще кажуть, що раніше ніж за два місяці вакцини не буде.
А про нас що?
Льоня прибрав руку від рота дівчинки, і та одразу почала смоктати палець; вони обоє дивилися на мене, і я вперше помітила, які вони схожі, бідолашна дівчинка, у ній не було нічого від тендітної породистої Марини, лише Льонині близько посаджені очі й товсті борошнисті щоки, з яких стирчала трикутна горошина підборіддя.
Та що їм ми. Про нас поки що сказали мало. Теж усе погано, і те саме всюдина Далекому Сході особливо, китайського кордону не закриєш, вони кажуть, що там третина населення інфікована; Пітер закрили, Нижній закрили.
А Ростов? Про Ростов вони що кажуть?
Льонь, не говорять вони про Ростов, вони про Париж кажуть, про Лондон. Це було навіть приємно, чотири пари переляканих очей, прикутих до мого обличчя; вони чекали кожного мого слова, ніби від цього залежало щось дуже важливе.
У мене мама в Ростові, сказав Льоня тихо. Я тиждень туди дотелефонуватися не можу нікому, а тепер телефон геть здох. Сергію, що це з нею? Аню, ти чого?
Поки Сергій підштовхував до виходу Льоню з дівчинкою на руках і Марину, яка все озиралася («Сергію, та що я такого сказав? Що у вас сталося? Може, вам допомога потрібна?»), я намагалася вдихнутигорло стиснулося, не кажи їм, не кажи, і спіймала Мишків погляд; він дивився на мене, закусивши губу, і обличчя в нього було відчайдушне, безпорадне, я простягнула до нього руку, а він стрибнув до мене з дивана (столик по-зрадницьки затріщав під його вагою), учепився мені в плече та прошепотів кудись у ключицю:
Мамо, що ж тепер буде?
А я сказала:
Ну, спершу ми, звісно, зламаємо до біса журнальний столик.
Він відразу ж засміявся, як завжди робив, коли був іще маленьким, його завжди було дуже просто розсмішити, попри будь-які прикрощі, це був найпростіший спосіб заспокоїти його, коли він плакав. До вітальні зайшов Сергій:
Що смішного?
Я подивилася на нього поверх Мишкової голови та сказала:
Гадаю, що далі буде тільки гірше. Що робитимемо?
Решту дня ми всі я, Сергій і навіть Мишко, який облишив свої ігри, провели у вітальні біля ввімкненого телевізора, немов цінність цього останнього каналу звязку із зовнішнім світом, який у нас залишився, лише щойно стала для нас очевидною, і ми поспішали ввібрати якомога більше інформації, перш ніж ця ниточка урветься. Мишко, щоправда, сказав:
Супутникові точно нічого не буде, мам, що б вони там не вимикали, він літає собі й літає, але сидів із нами доти, доки нарешті не заснув, примостивши скуйовджену голову на підлокітник дивана.
Ближче до вечора Сергій вимкнув світло, розпалив вогонь у каміні, приніс із кухні пляшку віскі та дві склянки. Ми сиділи на підлозі перед диваном із заснулим Мишком, якого я вкрила пледом, і сьорбали віскі; тепле помаранчеве мерехкотіння вогню в каміні змішувалося з блакитним світінням екрана, телевізор тихенько бубонів і показував переважно ті ж кадри, які ми бачили вранці, диктори на тлі географічних мап із червоними позначками, спорожнілі вулиці різних міст, автівки «швидкої допомоги», військові, розподіл ліків і продовольства (обличчя людей, які стояли в чергах, відрізнялися лише кольором масок), закрита Нью-Йоркська фондова біржа. Я вже нічого не перекладала, ми сиділи мовчки та просто дивилися на екран, і на якусь мить мені раптом здалося, що це звичайний вечір, яких уже було багато в нашому житті, і ми просто переглядаємо нуднуватий фільм про кінець світу, у якому трохи затягнулася завязка сюжету. Я поклала голову Сергія на плече, він обернувся до мене, погладив по щоці та сказав мені на вухо, щоб не розбудити Мишка:
Маєш рацію, мала, усе це просто так не закінчиться.
Звук, який розбудив мене, припинився тієї миті, коли я розплющила очі; у кімнаті було темновогонь у каміні згас, а останні червонуваті вуглинки вже не давали світла, позаду сопів Мишко, поруч зі мноюсидячи, відкинувши голову назад, спав Сергій. Спина мені затекла від тривалого сидіння на підлозі, але я не ворушилася, намагаючись пригадати, що саме змусило мене прокинутися, кілька нескінченно довгих секунд я сиділа в цілковитій тиші, напружено прислухаючись, і щойно майже повірила в те, що цей дивний звук просто наснився мені, він пролунав знову, просто за моєю спиноювимогливий, гучний стукіт у шибку. Я обернулася до Сергія та схопила його за плечеу напівтемряві побачила, що очі його розплющені; він притулив палець до вуст, потім, не зводячись на ноги, трохи нахилився праворуч і намацав вільною рукою чавунну кочергу, що висіла біля каміна, і вона стиха брязнула, коли він знімав її з гачка. Уперше за два роки, які ми мешкаємо в цьому світлому, легкому та прекрасному будинку, я серйозно пошкодувала про те, що замість похмурої цегляної фортеці із заґратованими віконцями-бійницями, як у більшості наших сусідів, ми вибрали повітряну деревяну конструкцію з прозорим фасадом із величезних, аж до даху, вікон; я зненацька відчула крихкість цього скляного захисту, немовби наша вітальня й увесь будинок позаду неї, з усіма його затишними дрібницями, улюбленими книжками, легкими деревяними сходами, із Мишком, який безтурботно спав на дивані, лише іграшковий ляльковий будиночок без передньої стіни, куди будь-якої миті ззовні може проникнути гігантська чужа рука й порушити звичний устрій, переворушити, розсипати, висмикнути будь-кого з нас.
Ми подивилися в бік вікнабіля балконних дверей, що вели на веранду, на тлі нічного неба виразно темніла людська постать.
Сергій спробував підвестися; я вчепилася в руку, в якій він стискав кочергу, і зашепотіла:
Почекай, не вставай, не треба.
І тут за склом почувся голос:
Ну чого ви там завмерли, захисники Брестської фортеці? Я чудово бачу вас крізь скло. Сергію, відчиняй!
Сергій із брязкотом упустив кочергу на підлогу й кинувся до балконних дверей; прокинувся Мишко, сів на дивані й тер очі, дикувато роззираючись; двері відчинилися, у вітальні запахло морозним повітрям і тютюном, а чоловік, який стояв за склом, зайшов досередини та промовив:
Увімкніть світло, партизани, хай вам грець.
Привіт, тату, сказав Сергій, намацуючи вимикача на стіні, і аж тепер я видихнула, звелася на ноги й підійшла ближче.
Під час нашого знайомства три роки томуа Сергій познайомив мене зі своїм батьком не відразу, а майже за пів року після того, як його колишня дружина нарешті послабила хватку, пристрасті після розлучення трохи вщухли й наше життя помалу почало входити в нормальну колію, Батько Сергія завоював моє серце просто з порога невеликої квартирки в Чертаново, яку ми із Сергієм винайняли, щоб жити разом. Він з апетитом оглянув мене з голови до ніг, міцно та якось зовсім не по-батьківськи обійняв і відразу велів називати його «татом Борею», хоча я так жодного разу й не змусила себе вимовити цеспершу взагалі уникаючи безпосередніх звертань, а потім, ще за рік або близько того, зупинившись на нейтральному «тато», на «ти» я з ним так і не перейшла. Мені від початку було дуже легко з нимлегше, ніж у компанії друзів Сергія (які звикли бачити його з геть іншою жінкою) з їхніми підкресленими, ввічливими паузами, які вони робили щоразу, коли я говорила щось, так, немов їм потрібен був час, щоб згадати, хто я така. Я постійно ловила себе на спробах сподобатися їммайже за будь-яку ціну, це була якась дитяча, дурна конкуренція з жінкою, перед якою я почувалася винуватою, за що себе й ненавиділа. Тато Боря гостював у нас нечастоу них із Сергієм сталася якась складна історія в минулому, імовірно, ще в дитинстві Сергія, про яку вони ніколи не розповідали; мені завжди здавалося, що Сергій одночасно пишається батьком і соромиться його, вони рідко телефонували один одному, а бачилися ще рідшейого навіть не було на нашому весіллі. Я підозрювала, що це через брак пристойного костюмадоволі давно він, несподівано для всіх, облишив карєру університетського викладача, здав свою невелику московську квартирку й виїхав у село десь під Рязанню, де відтоді й мешкав майже безвилазно в старому одноповерховому будинку з пічкою та з туалетом на вулиці, потихеньку браконьєрив і, за словами Сергія, глибоко пиячив із місцевими мужиками, поміж яких завоював собі незаперечний авторитет.