А містер Беркетт тим часом переповідав, як усе сталося. Він розказував моїй матері, як сидів на підлозі біля канапи й тримав дружину за руку, доки не приїхав той дядько-лікар, а потім знову, доки не приїхав дядько з бюро ритуальних послуг, щоб її забрати. «Передав її в надійні руки» так він сказав, хоча я не зрозумів, про що це, мама потім пояснила. І спочатку мені здалося, ніби він сказав «гримувальних послуг», тому я чомусь подумав про салон краси, може, через той запах, коли він припалив мамине волосся. Його плач уже був ущух, але тепер розгорівся з новою силою.
Її персні зникли, крізь сльози пожалівся він. І обручка, і каблучка з тим великим діамантом. Я дивився на тумбочці біля її боку ліжка, куди вона їх кладе, коли втирає в руки той жахливо смердючий крем від артриту
Крем дійсно смердючий, визнала місіс Беркетт. Ланолін дістають з вивареної овечої вовни, але він справді допомагає.
Я кивнув, щоб показати: я розумію. Але нічого не сказав.
і на раковині у ванній, бо іноді вона їх там лишає Я все обдивився.
Вони знайдуться, заспокоїла його мама. І тепер, коли волосся було в безпеці, знову обійняла містера Беркетта. Знайдуться, Марті, за це не хвилюйтесь.
Мені так її бракує! Мені вже її бракує!
Місіс Беркетт затулила обличчя долонею.
Даю йому півтора місяця до того, як він запросить на обід Долорес Маґовен.
Містер Беркетт ридав, а мама його по-своєму заспокоювала, як і мене, коли я розібю коліно, або того єдиного разу, коли я хотів приготувати їй чашку чаю і вихлюпнув собі на руку окріп. Іншими словами, багато галасу, тому я скористався цією нагодою але говорив тихо.
Місіс Беркетт, де ваші персні? Ви знаєте?
Після смерті вони мусять казати тобі правду. Тоді, в шість років, я ще цього не знав; просто думав, що всі дорослі казали правду, байдуже, живі вони чи мертві. Звісно, ще я тоді думав, що Золотоволоска існує насправді. Можете обізвати мене дурником. Принаймні я не вірив, що троє ведмежат розмовляють, як люди.
На горішній полиці шафи в коридорі, відповіла вона. У глибині, за альбомами.
А чому там? поцікавився я, і мама якось дивно на мене подивилася. З її погляду я розмовляв з порожнім дверним проходом хоча на той час вона вже знала, що я не зовсім такий, як інші діти. Після пригоди в Центральному парку (неприємної пригоди, але я до цього ще дійду) я чув, як вона казала по телефону комусь зі своїх друзів-редакторів, що я «чудний». Це мене до всирачки налякало, бо я подумав, що вона має на увазі «чудовисько».
Ані найменшої гадки не маю, відповіла місіс Беркетт. Мабуть, на це вплинув інсульт. Мої думки вже потопали в крові.
Думки потопали в крові. Це я запамятав назавжди.
Мама спитала містера Беркетта, чи не хоче він зайти до нас на чашку чаю («або чогось міцнішого»), але він відмовився, бо збирався ще раз обнишпорити все в пошуках зниклих перснів дружини. Мама спитала, чи не принести йому китайської їжі, яку планувала замовити нам на вечерю, і він сказав, що «це було б чудово, дякую, Тіє».
Мама відповіла «де нада» (її улюблений вислів після «ага-ага-ага» і «так-так-так»), а потім сказала, що ми йому принесемо додому близько шостої вечора, якщо він не хоче повечеряти з нами у нас, бо ми запрошуємо. Він сказав «ні», хотів повечеряти вдома, але щоб ми поїли у нього. Тільки він сказав «у нас», так, наче місіс Беркетт була досі жива. А вона живою не була, хоч і стояла поряд.
На той час ви вже знайдете її персні, запевнила мама. І взяла мене за руку. Ходімо, Джеймі. Побачимося з містером Беркеттом згодом, а зараз просто дамо йому побути наодинці.
Місіс Беркетт сказала:
Індички не зелені, Джеймі, і взагалі це не схоже на індичку. Це схоже на чорнильну ляпку з пальцями, що з неї стирчать. Ти явно не Рембрандт.
Мерці мусять казати правду, і це добре, коли ти хочеш знати відповідь на якесь запитання, та я ж кажу, іноді правда це відстій. Я вже хотів був на неї розсердитися, але тут вона заплакала, і я не зміг. Повернувшись до містера Беркетта, вона спитала:
Хто ж тепер допомагатиме тобі заправляти пасок у петлю штанів на спині? Долорес Маґовен? Якщо це станеться, я готова з усмішкою поцілувати свиню.
Вона поцілувала його в щоку чи біля щоки, я не роздивився.
Я любила тебе, Марті. І досі люблю.
Містер Беркетт підняв руку і почухав те місце, де його торкнулися її губи, наче йому там засвербіло. Думаю, саме так він це відчув.
2
Отже, так, я бачу померлих. Скільки себе памятаю, так завжди було. Але все не так, як у тому фільмі з Брюсом Віллісом. Це може бути цікаво, іноді буває страшно (той, з Центрального парку), може бути геморно, але переважно так просто є. Як бути шульгою, чи вміти грати класичні музичні твори, коли тобі типу три роки, чи ранній Альцгеймер у тебе почнеться, як у мого дядька Гаррі, коли йому було всього сорок два роки. У шість років сорок два здавалися мені глибокою старістю, проте навіть тоді я розумів: це зарано, щоб геть забило памороки і ти забув, ким ти є. Чи як називаються різні речі чомусь саме це мене завжди лякало найбільше, коли ми їздили навідати дядька Гаррі. Його думки не потопали в крові від розірваної кровоносної судини, та все одно вони потопали.
Ми з мамою подалися коридором далі, до квартири 3С, і мама відімкнула нам двері. Що забрало деякий час, бо на дверях було три замки. Вона казала, це та ціна, яку платиш за стильне життя. Ми мали шестикімнатну квартиру, вікна якої виходили на Парк-авеню. Мама називала квартиру Палацом-на-Парк. Двічі на тиждень у нас бувала прибиральниця. Мамин «рендж-ровер» стояв у гаражі-паркінгу на Другій авеню, а іноді ми їздили до помешкання дядька Гаррі в Спіонку. Завдяки Ріджису Томасу та кільком іншим авторам (але найбільше старому доброму Ріджису) ми жили на широку ногу. Так тривало недовго, однак до цієї гнітючої обставини я дуже скоро дійду. Озираючись у минуле, я іноді думаю, що моє життя було як роман Дікенса, тільки з матюками.
Мама кинула торбу з рукописом і свою сумочку на диван і сіла. Диван пердючо рипнув, що зазвичай викликало в нас напад сміху. Але не того дня.
Боже, ну що за блядство, зітхнула мама і одразу ж підняла руку жестом «стоп». Ти
Нічого не чув, нє-а, підтвердив я.
Добре. Треба купити собі комірець з електрошокером, який бється щоразу, коли я матюкаюся при тобі. Хоч так навчуся. Вона випнула нижню губу і здмухнула з лоба гривку. Мені ще двісті сторінок найсвіжішого Ріджиса прочитати
А цей як називається? спитав я, знаючи, що в назві точно будуть слова «з Роаноука». Вони завжди там були.
«Діва-примара з Роаноука». Один з його найкращих, багато се багато поцілунків і обіймів.
Я наморщив носа.
Вибач, малий, але жінкам подобається калатання серця і розпашілі стегна. Вона кинула погляд на торбину з «Дівою-примарою з Роаноука», скріплену звичними шістьма-сімома гумками, одна з яких завжди ляскала і примушувала маму видавати найдобірніші матюки. Багатьма я й досі користуюся. Мені вже нічого не хочеться, крім келиха вина. А може, й цілої пляшки. Мона Беркетт була знаменитою занозою в задниці, без неї йому насправді може бути й краще, але зараз він убитий. Дуже сильно сподіваюся, що в нього є родичі, бо ідея бути головною втішальницею мені якось не дуже.
Вона його теж любила, сказав я.
Мама якось дивно на мене глянула.
Так? Ти думаєш?
Я знаю. Вона сказала щось погане про мою індичку, а потім заплакала й поцілувала його в щоку.
Джеймсе, ти це собі науявляв, сказала мама, але без особливого ентузіазму.
На той час вона вже знала, я впевнений, що знала, однак дорослим важко дається віра. А чому? Я вам розкажу. Коли в дитинстві вони дізнаються, що Санта-Клаус це фейк, Золотоволоска не справжня дівчинка, а великодній кролик це туфта (всього три приклади, я можу навести більше), все ускладнюється і вони перестають вірити в будь-що, чого не можуть побачити на власні очі.
Нє-а, не науявляв. Вона сказала, що не бути мені Рембрандтом. А хто це?
Художник, мама знову здмухнула гривку. Не знаю, чому вона її не відрізала чи не носила іншої зачіски. Бо вона могла, така була красива.
Коли підемо вечеряти, не смій нічого казати містерові Беркетту про те, що тобі привиділося.