Не скажу, пообіцяв я. Але вона права. Моя індичка відстій.
І від цього мені стало дуже сумно.
Мабуть, мама це побачила, бо розкрила мені обійми.
Синку, іди сюди.
Я підійшов і обійняв її.
Твоя індичка красуня. Це найкрасивіша індичка, яку я бачила в житті. Я повішу її на холодильник, і вона висітиме там вічно.
Я обійняв маму з усією своєю силою і притулився лобом до ямки на її плечі, щоб вдихати пахощі парфумів.
Я люблю тебе, мам.
І я тебе люблю, Джеймі, сильно-пресильно. А тепер іди пограйся чи подивись телик. Мені треба зробити кілька дзвінків, а потім замовлю китайську їжу.
Добре. Я вже рушив у бік своєї кімнати, та раптом зупинився. Вона поклала свої персні на верхню полицю шафи в коридорі, за якимись альбомами.
Мама подивилася на мене, розтуливши від подиву рота.
Навіщо?
Я в неї спитав, вона сказала, що не знає. Сказала, що на той час її думки вже потопали в крові.
Господи, прошепотіла мама і притулила долоню до горла.
Придумай, як йому про це сказати, коли будемо їсти китайське. Тоді він не розхвилюється. А можна мені курку генерала Цо?
Так, кивнула вона. І коричневий рис, не білий.
Так-так-так, відповів я і пішов гратися з лего. Я майстрував робота.
3
Квартира Беркеттів була меншою за нашу, але гарною. Після вечері, коли ми вже ласували печивом з передбаченням (моє повідомило, що «пірїна в руці краща за пташку в небі», хоча для мене то була повна нісенітниця), мама спитала:
Марті, а ви в шафах шукали? Я про персні.
Чого б то вона ховала персні в шафу?
Цілком логічне запитання.
Ну, якщо в неї був інсульт, вона могла мислити не дуже чітко.
Ми вечеряли за маленьким круглим столом у кухонному куточку. Місіс Беркетт сиділа на стільці за барною стійкою і енергійно закивала після цих маминих слів.
Може, й подивлюся, протягнув містер Беркетт, але досить-таки нерішучим тоном. Та зараз я занадто втомлений і засмучений.
Ви подивіться у спальні, коли руки дійдуть, сказала мама. А я буквально зараз гляну в коридорі. Після такої порції кисло-солодкої свинини розтяжка піде мені тільки на користь.
Місіс Беркетт сказала:
Вона до цього сама додумалася? Я й не знала, що вона така розумна.
Її голос уже став ледве чутним. Мине ще трохи часу, і я взагалі перестану її чути, бачитиму тільки, як рот ворушиться, наче вона за товстою шибкою. А невдовзі після цього вона зникне.
Моя мама дуже розумна, сказав я.
Я й не заперечую, відповів містер Беркетт. Але якщо вона знайде ті персні в коридорній шафі, я зїм свого капелюха.
Тієї ж миті мама вигукнула: «Знайшла!» і повернулася з перснями на розкритій долоні простягнутої руки. Обручка була цілком звичайною, а от каблучка на заручини вражала розміром ледь не завбільшки з очне яблуко. Справжній сліпучий діамант.
Боже мій! закричав містер Беркетт. Як, заради всього святого?..
Я помолилася святому Антонієві, сказала мама, але швидко кинула погляд у мій бік. І побіжно всміхнулася. «Тоні, Тоні, поможи! Де загублене, підкажи!» І, як бачите, подіяло.
Я подумав, чи не запропонувати містерові Беркетту солі й перцю до капелюха, проте промовчав. Час для дотепів був невдалий. Та й мама завжди казала, що ніхто не любить людей, які корчать із себе найрозумніших.
4
Похорон відбувся через три дні. Для мене то була перша така подія, і цікава до того ж, але не сказав би, що розважальна. Принаймні мамі не довелося бути головною втішальницею. Містер Беркетт мав брата і сестру, вони й узяли на себе цю роль. Старі, однак не настільки, наскільки він сам. Містер Беркетт проплакав усю поминальну службу, і сестра повсякчас подавала йому паперові хустинки. Здавалося, ніби її сумочка наповнена ними по вінця. Аж дивно, як там поміщалося щось інше.
Того вечора ми з мамою замовили піцу з «Домінос». Вона пила вино, а я «Кул-Ейд», як стимул за те, що добре поводився на похороні. Коли від піци залишився останній шматок, мама спитала, чи була там, на мою думку, присутня місіс Беркетт.
Ага. Вона сиділа на сходинках, які вели нагору, до того місця, де говорили її друзі й священник.
Кафедра. А ти міг Вона підняла останній шматок, подивилася на нього і поклала назад. А потім глянула на мене. Ти міг бачити крізь неї?
Як крізь привида у фільмі? Це ти маєш на увазі?
Так. Напевно, саме це я й маю на увазі.
Нє-а. Вона була там уся, тільки в нічній сорочці. Я здивувався, коли її побачив, бо вона померла три дні тому. Так довго вони майже ніколи не залишаються.
А що, просто зникають? немовби намагаючись укласти це в голові. Я бачив, що мамі не подобається про це говорити, але зрадів, що вона заговорила. Бо мені полегшало.
Ага.
Джеймі, що вона там робила?
Просто сиділа. Раз чи два глянула на свою труну, але в основному дивилася на нього.
На містера Беркетта. Марті.
Так. Один раз вона щось сказала, але я не розчув. Дуже скоро після смерті їхні голоси починають стихати, наче музику прикрутили в автомобільному радіо. А через якийсь час ти взагалі перестаєш їх чути.
А потім вони зникають.
Так, кивнув я. У горлі зявився клубок, тому я допив залишки «Кул-Ейду», щоб його прогнати. Зникають.
Допоможи прибрати, попросила мама. А потім подивимося серію «Торчвуду», якщо захочеш.
Ага, круто!
Мені «Торчвуд» не здавався таким уже крутим, але можливість не лягати спати ще годину після мого звичного часу була дуже крута.
Добре. Тільки внесемо ясність: звичкою це у нас не стане. І спочатку я маю тобі дещо сказати, і це дуже серйозно, тому я хочу, щоб ти уважно послухав. Дуже уважно.
Гаразд.
Вона опустилася на одне коліно, щоб наші обличчя опинилися приблизно на одному рівні, і взяла мене за плечі, делікатно, але твердо.
Джеймі, ніколи й нікому не розказуй про те, що бачиш померлих. Ніколи.
Мені все одно не повірять. Ти ж не вірила.
Трохи вірила. З того дня в Центральному парку. Памятаєш? Вона здмухнула гривку. Ну звісно, ти памятаєш. Як ти міг забути?
Я памятаю.
Шкода, що не забув.
Мама досі стояла на коліні, дивлячись мені в очі.
Ось у чому річ. Те, що люди не вірять, добре. Але одного дня хтось може й повірити. І після цього почнуть говорити щось не те або над тобою нависне справжня небезпека.
Чому?
Є такий старий вислів, Джеймі: мертві нічого не скажуть. Але тобі скажуть, так? Мертві чоловіки та жінки говорять з тобою. Ти кажеш, що вони мусять відповідати на запитання і давати правдиві відповіді. Так, наче смерть це інєкція тіопенталу натрію.
Я поняття не мав, що воно таке, і мама напевно прочитала це на моєму обличчі, бо сказала, щоб я не звертав уваги, а краще згадав, що мені розповіла місіс Беркетт, коли я спитав про персні.
Ті персні були цінні, особливо каблучка. Люди помирають з таємницями, Джеймі, і завжди будуть інші люди, яким ці таємниці треба вивідати. Я не хочу тебе лякати, однак іноді переляк це єдиний дієвий урок.
«Як той чоловік у Центральному парку був уроком про те, що треба обережно їздити в транспортному потоці й надівати шолом, коли сідаєш на велосипед», подумав я але вголос не сказав.
Я про це не буду розповідати, пообіцяв.
Ніколи. Тільки мені. Якщо треба буде.
Добре.
Чудово. Ми порозумілися.
Вона підвелася, і ми пішли у вітальню дивитися телик. Коли серіал скінчився, я почистив зуби, попісяв і помив руки. Мама підіткнула мені ковдру, поцілувала і сказала те, що й завжди: «Солодких снів, гарного відпочинку, теплого ліжечка й одежинку».
Зазвичай після цих слів я до ранку її не бачив. Чув дзенькіт скла, коли вона наливала собі другий келих вина (чи третій), потім джаз стихав до ледь чутного, адже вона бралася до читання якогось рукопису. Та тільки, здається, у мам є додаткове чуття, бо того вечора вона повернулась і сіла на моє ліжко. А може, почула, що я плачу, хоч я й намагався тихіше. Бо (це теж її улюблені слова) краще бути частиною рішення, ніж частиною проблеми.
Що таке, Джеймі? спитала вона, гладячи моє волосся. Ти згадуєш похорон? Чи місіс Беркетт, яка там була?