Того вечора, коли вона вийшла з моєї кімнати, я думав, що не засну, а якщо й засну, то насниться мені чоловік з Центрального парку з розкроєним обличчям і кістками, що стирчать з носа, або привидиться мама одночасно в труні й на сходинках до кафедри, там, де тільки я зможу її побачити. Але наскільки пригадую, мені взагалі нічого не снилося. На ранок я прокинувся з хорошим самопочуттям, і мама добре почувалася, і ми дуркували, і вона почепила мою індичку на холодильник, а потім вліпила на неї нафарбованими губами великого цьомчика, від чого я захихотів, і відвела мене до школи, і місіс Тейт розказувала про динозаврів, і життя тривало два роки, хороше життя, як зазвичай воно і є. Тривало, доки не розсипалося на друзки.
6
Коли мама зрозуміла, як усе погано, я почув, що вона говорить з Енн Стейлі, подругою-редакторкою, про дядька Гаррі по телефону. Мама сказала:
Він слабував на голову ще до того, як став слабим. Тепер я це розумію.
У шість років я б і гадки не мав, про що вона. Але на той час мені вже було вісім, скоро мало виповнитися девять, і принаймні частково я розумів. Мама мала на увазі той капець, у який вляпався її брат і втягнув її ще до того, як ранній Альцгеймер, мов нічний злодій, викрав його розум.
Я з нею, звісно, погоджувався; вона була моєю мамою, і ми з нею були вдвох проти цілого світу, команда з двох. Я ненавидів дядька Гаррі за ту біду, в яку ми потрапили. І тільки згодом, коли мені було дванадцять чи, може, навіть чотирнадцять, я усвідомив, що моя мати теж частково була винна. Можна було вибратися, поки ще був час, і вона могла це зробити, однак не зробила. Як і дядько Гаррі, який заснував літературну агенцію Конкліна, вона багато знала про книжки, але недостатньо про гроші.
Вона навіть мала два попередження. Перше від своєї подруги, Ліз Даттон. Ліз працювала детективкою в поліції Нью-Йорка і була великою шанувальницею серії Ріджиса Томаса про Роаноук. Мама познайомилася з нею на вечірці-презентації одного з цих романів, і вони знайшли спільну мову. Що виявилося не надто добрим поворотом. До цього я ще дійду, але поки що просто скажу, що Ліз сказала мамі: Фонд Маккензі неправдоподібно ідеальний. Це могло бути приблизно в той час, коли померла місіс Беркетт, я не впевнений, але знаю, що до осені 2008 року, коли економіка накрилася мідним тазом. А разом з нею і наша частка її.
Колись дядько Гаррі грав у ракетбол у якомусь елітному клубі біля Пірсу-90, де причалюють великі судна. Один з тих друзів, з якими він грав, був бродвейським продюсером. Він і розповів дядькові про Фонд Маккензі. Друг назвав його ліцензією на рубання бабла, і дядько Гаррі сприйняв його слова за щиру правду. Та й чому б не сприйняти? Друг спродюсував мільйон мюзиклів, які йшли на Бродвеї мільйон років, та й по всій країні теж, і роялті просто лилися потоком. (Син літературної агентки, я точно знав, що таке роялті.)
Дядько Гаррі порозпитував, поговорив з якимось великим цабе, яке працювало в тому Фонді (хоча не з самим Джеймсом Маккензі, бо дядько Гаррі в цілому був лише маленьким цабе), і вклав купу грошей. Дохід був такий шикарний, що він вклав ще. А потім ще. Коли в нього почався Альцгеймер і дуже швидко пішло погіршення, мама перебрала на себе керування всіма фінансами. І не тільки не забрала все з Фонду Маккензі, а й вклала в нього ще більше грошей.
Монті Ґрішем, юрист, який тоді допомагав з контрактами, не лише радив їй не вкладати більше, а й сказав забирати все, поки ще можна. Це було те друге попередження, яке вона отримала невдовзі після того, як очолила агенцію Конкліна. Також він сказав: коли щось здається неправдоподібно хорошим, то, мабуть, так воно і є.
Я розповідаю вам усе, що сам дізнавався по крихтах і дрібках як та підслухана розмова між мамою та її подругою-редакторкою. Я певен, ви це розумієте, і певен, вам не треба розказувати, що Фонд Маккензі був насправді великою жирною пірамідою. Працювало все так: Маккензі та його весела ватага злодіїв приймали мегамільйони від населення, виплачували великі відсотки, а більшість інвестиційного бабла привласнювали. На плаву все тримали, заманюючи нових інвесторів, переконуючи кожного, який він особливий, бо лише нечисленні обрані долучені до Фонду. Нечисленними обраними, як виявилося, були тисячі: від бродвейських продюсерів до багатих удів, які ледь не за ніч перестали бути багатими.
Така піраміда залежить від того, що інвестори мають бути задоволені прибутками й не тільки не забирати з Фонду початкові інвестиції, а й докладати ще. Якийсь час схема працювала добре, та 2008 року, коли економіка обвалилася, майже всі учасники Фонду зажадали свої гроші назад, а грошей на місці не виявилося. Маккензі був дрібним спекулянтом порівняно з Мейдоффом, королем фінансових пірамід, але він влаштував старому Берну непогану конкуренцію: прийняв понад двадцять мільярдів доларів, а на рахунках Фонду залишалося мізерних пятнадцять мільйонів. Він сів у тюрму, що дало людям сатисфакцію, але, як іноді казала мама, «запеклість не харчі, а помста не сплачує рахунків».
Усе гаразд, усе гаразд, казала вона мені, коли новини про Маккензі пішли по всіх телеканалах і в «Таймс». Не переживай, Джеймі.
Однак темні кола під її очима свідчили про те, що сама вона сильно переживала, і на це в неї було багацько підстав.
Ось про що я дізнався згодом: усі активи, до яких мама тоді мала доступ, зводилися приблизно до двохсот тисяч, і це включно з її та моїм страховими полісами. А яка фінансова відповідальність на ній висіла, вам краще не знати. Просто згадайте, що наша квартира була на Парк-авеню, офіс агенції розташовувався на Медісон-авеню, а заклад, де доглядали за неповносправними, в якому жив дядько Гаррі («Якщо це можна назвати життям», так і чую материн голос), був у Паунд-Ридж, а це приблизно так само дорого, як звучить.
Перше, що зробила мама, закрила офіс на Медісон. Після того вона працювала з дому, з Палацу-на-Парк, принаймні якийсь час. Частину орендної плати вона покрила авансом, перевівши в готівку ті страхові поліси, про які я згадував, зокрема й брáтів, але цього могло вистачити на вісім-десять місяців, не більше. Здала в оренду квартиру дядька Гаррі в Спіонку. Продала «рендж-ровер» («Джеймі, все одно нам у місті машина ні до чого») і купу перших видань різних книжок, зокрема й «Подивись на свою домівку, янголе» Томаса Вулфа з автографом. Над цим вона плакала і сказала, що й половини справжньої вартості за нього не отримала, бо ринок рідкісних видань також у задниці завдяки купі продавців, яким так само припекло отримати готівку, як і їй. Нашу картину Ендрю Ваєта теж довелося продати. І щодня мама проклинала Маккензі за те, що він такий злодюжний грошолюбний бидлячий членососний кривавий ходячий геморой. Часом прокльонів перепадало й дядьку Гаррі: вона казала, що вже до кінця року той поселиться за сміттєвим баком і так йому і треба. Задля справедливості слід додати, що згодом вона шпетила саму себе за те, що не послухалася Ліз і Монті.
Почуваюся коником-стрибунцем, який бавився все літо замість працювати, одного вечора сказала вона мені. Здається, в січні чи лютому 2009-го. На той час Ліз іноді залишалася ночувати в нас. Але не тієї ночі. Того разу я чи не вперше помітив пасма сивини в гарному рудому маминому волоссі. А може, я запамятав тому, що вона розплакалась і настала моя черга її втішати, хоча я ще був зовсім малим і не вмів як слід цього робити.
Того літа ми переїхали з Палацу-на-Парк у значно тісніше помешкання на Десятій авеню. «Не помийка, прокоментувала мама, і ціна нормальна». А ще: «Не я буду, якщо поїду з міста. Це буде все одно що викинути білий прапор. Я почну втрачати клієнтів».
Агенція, звісно, переїхала разом з нами. Офіс розташовувався в тій кімнаті, де могла бути моя спальня, якби становище не було таким гівняно-патовим. Тому моєю кімнатою стала комірка, що прилягала до кухні. Там було спекотно влітку і холодно взимку, зате добре пахло. Думаю, раніше там була комора, де зберігалися харчі.
Мама перевела дядька Гаррі в заклад у Бейонні. Про це місце краще розказувати якнайменше. Найкращим у ньому було, мабуть, те, що бідолашний дядько Гаррі все одно не розумів, де він; мочитися в штани він з таким самим успіхом міг і в готелі «Беверлі-Гілтон».
Що ще я памятаю про 2009-й та 2010-й? Мама перестала відвідувати перукарню. Перестала обідати з друзями, а з клієнтами агенції обідала тільки в разі крайньої потреби (бо саме вона мала оплачувати чеки). Багато нового одягу не купувала, а коли купувала, то в крамницях зі знижками. І почала пити більше вина. Значно більше. Були такі вечори, коли вони з подругою Ліз фанаткою Ріджиса Томаса й детективкою, про яку я вам казав, могли добряче разом насинячитися. Наступного дня мама була червоноока й дратівлива, сновигаючи своїм «офісом» у піжамі. Іноді вона співала: «Знову все гівняно, знов понуре небо сране». У такі дні ходити в школу було полегшенням. У державну, звісно, школу; часи, коли я вчився у приватній, були позаду, завдяки Джеймсові Маккензі.