У всьому тому мороці було й кілька промінчиків світла. Нехай ринок рідкісних видань був у задниці, але люди знову читали звичайні книжки романи для втечі від дійсності й мотиваційну літературу для самодопомоги, бо визнаймо: у 20092010-му багато хто мусив допомагати собі сам. Мама завжди обожнювала детективи, тому постійно розвивала цю частину продукції Конкліна, відколи перебрала справи в дядька Гаррі. У неї було десять чи, може, навіть дванадцять авторів, які писали детективи. Ці хлопята й дівчата не були видатними письменниками, але їхніх пятнадцяти відсотків вистачало на те, щоб сплачувати оренду й комунальні в нашому новому помешканні.
Крім того, була ще Джейн Рейнолдс, бібліотекарка з Північної Кароліни. Її рукопис, детектив під назвою «Мертвий червоний», надійшов без попередньої домовленості, й мама була від нього в екстазі. За право публікації влаштували аукціон для видавців. Участь у ньому взяли усі великі видавництва, і зрештою права продали за два мільйони доларів. Триста тисяч від цього щастя були нашими, і моя мати знову почала всміхатися.
Ми ще довго не зможемо повернутися на Парк-авеню, сказала вона, і ще довго будемо вибиратися з тієї ями, яку для нас вирив дядько Гаррі, але все у нас ще може бути добре.
А я й так не хочу повертатися на Парк-авеню, сказав я. Мені тут подобається.
Вона всміхнулась і обійняла мене.
Ти моя маленька любов. Трохи відсторонившись, вона уважно мене роздивлялася. Хоча не така вже й маленька. Знаєш, на що я сподіваюся, синку?
Я похитав головою.
Що Джейн Рейнолдс писатиме по книжці на рік. І що за «Мертвим червоним» знімуть фільм. Та навіть якщо цього не станеться, у нас є старий добрий Ріджис Томас і його сага про Роаноук. Це діамант у нашій короні.
От тільки «Мертвий червоний» виявився останнім спалахом світла перед великою бурею. Кіно не зняли; видавці, які вибороли книжку, помилилися, як це з ними іноді буває. Книжка провалилася. Фінансової шкоди це нам не завдало, бо гроші вже виплатили, але сталися інші речі, й ті триста штук зникли, мов пилюка на вітрі.
По-перше, мамині зуби мудрості зіпсувалися к чортовій матері, пішло запалення. Їй довелося їх усі висмикувати. Це було погано. А потім дядько Гаррі, проблемний дядько Гаррі, якому ще й пятдесяти років не було, перечепився через щось у бейоннському медичному закладі й розбив собі голову. Це було набагато гірше.
Мама звернулася до юриста, який допомагав нам з контрактами на книжки (й за свої труди відкушував чималий шмат оплати послуг нашої агенції). Він порекомендував іншого юриста, який спеціалізувався на позовах з приводу відповідальності та халатності. Той юрист сказав, що в нас є всі підстави виграти цю справу в суді. Може, й так, але до зали судових засідань справа дійти не встигла медичний заклад у Бейонні оголосив себе банкрутом. Єдиний, хто на цьому заробив, той дорогий спеціальний юрист, який поклав собі на рахунок майже сорок тисяч доларів.
Ця погодинна оплата таке свинство, пожалілася мама одного вечора, коли вони з Ліз Даттон відкоркували другу пляшку вина і вже добряче її надпили. Ліз посміялася, бо то були не її сорок тисяч доларів. Мама посміялася, бо вона була під мухою. Я єдиний не бачив у цьому нічого смішного, бо рахунок виставив не тільки юрист. Над нами нависли й медичні рахунки дядька Гаррі.
А найгірше те, що за маму взялася податкова, через податкову заборгованість дядька Гаррі. Він змушував чекати того іншого дядька, Сема, багато грошенят якого вклав у Фонд Маккензі.
І залишився нам тільки Ріджис Томас.
Діамант у нашій короні.
7
А тепер дивіться.
Осінь 2009-го. Обама президент, економіка потроху очунює. Але на нас це не дуже позначається. Я в третьому класі, й місіс Пірс викликає мене до дошки розвязувати задачу з дробами, бо я офігенно добре це вмію. Тобто відсотки я вмів порахувати ще в сім років дитина літературної агентки, як-не-як. Учні в мене за спиною вовтузяться за партами, бо зараз той дивний невеликий відрізок навчання між Днем подяки та Різдвом. Задача легка, як тепле масло на тості, і я саме її закінчую, коли в двері просовує голову містер Ернандес, помічник директора. Вони з місіс Пірс тихо про щось перемовляються, а потім місіс Пірс просить мене вийти в коридор.
Там чекає моя мати, бліда, як склянка молока. Знежиреного. Моя перша думка помер дядько Гаррі, в якого тепер сталева пластинка в голові, щоб захищала його марний мозок. Що в певному жахливому сенсі було б насправді добре, бо так скоротилися б витрати. Та коли я запитую, вона відповідає, що з дядьком Гаррі (на той час він живе в третьосортному інтернаті в Піскатавеї невпинно просувається на захід, наче якийсь довбонутий безмозкий піонер) усе гаразд.
Ще щось спитати я не встигаю мама тягне мене коридором. Біля жовтого бордюра, де батьки висаджують дітей вранці й забирають удень, припарковано седан «форд» з блимавками на даху. А поряд з ним, у синій парці з написом NYPD на грудях, стоїть Ліз Даттон.
Мама підганяє мене до машини, але я впираюся і змушую її зупинитися.
Що таке? питаю я. Скажи!
Я не плачу, але сльози підступають. Відколи ми дізналися про Фонд Маккензі, поганих новин було багато, і мені здається, я більше не витримаю, але чую нову порцію. Ріджис Томас помер.
З нашої корони щойно випав діамант.
8
Тут я маю зробити відступ і розказати вам про Ріджиса Томаса. Як казала моя мама, більшість письменників дивні, як какашки, що світяться в темряві, і містер Томас саме таким і був.
Сага про Роаноук так він це називав на момент його смерті складалася з восьми книжок, кожна завтовшки з цеглину. «Старий Ріджис завжди щедро сипле, з горою», одного разу прокоментувала мама. У вісім років я крадькома стягнув з полиці в офісі примірник першої, «Болото смерті в Роаноуку», і прочитав. Без проблем. Читати я вмів так само добре, як і розвязувати математичні задачі та бачити мертвих (це правда, не вихваляння). До того ж «Болото смерті» не зовсім «Поминки за Фіннеґаном».
Я не кажу, що це було погано написано, не думайте: що-що, а розказувати історії він умів. Там було багато пригод, безліч страшних сцен (особливо в Болоті смерті), пошук закопаних скарбів і велика гаряча купа старого доброго С-Е-К-С-У. З тієї книжки я дізнався про справжнє значення числа 69 більше, ніж мала б знати шестирічна дитина. І дещо інше зясував, хоча свідомий звязок провів згодом. Це про всі ті ночі, коли у нас залишалася ночувати мамина подруга Ліз.
Я б сказав, що сцена сексу в «Болоті смерті» траплялася раз на кожні пятдесят сторінок чи десь так. Була одна й на дереві, під яким повзали голодні алігатори. «Пятдесят відтінків Роаноука», щоб ви собі розуміли. Коли тільки починався мій пубертат, Ріджис Томас навчив мене дрочити. І якщо без цієї інформації ви могли б обійтися, змиріться.
Ці книжки реально були сагою, в тому плані, що оповідали одну тривалу історію з сонмом персонажів, які переходили з одного тому в інший. Там були дужі чоловіки з білявим волоссям і розсміяними очима, слизькі чоловіки з очицями, що бігали, шляхетні індіанці (які в подальших книжках стали шляхетними корінними американцями) та жінки розкішної вроди з високими пружними грудьми. І всі вони хороші, погані, пружногруді постійно хотіли кохатися.
Стрижнем циклу, який змушував читачів купувати наступні книжки (тобто крім дуелей, убивств і сексу), був колосальний секрет зникнення всіх поселенців Роаноука. Чи було це справою рук головного поганця, Джорджа Тредґілла? Чи були ті поселенці мертві? Чи справді Роаноук стояв над стародавнім містом, сповненим предковічної мудрості? Що мав на увазі Мартін Бетанкур, коли сказав «Час це ключ» перед тим, як упокоївся? Що насправді означало загадкове слово «кроатоан», вирізьблене над частоколом покинутого поселення? Мільйони читачів стікали слиною, бажаючи дізнатися відповіді на ці запитання. Якщо комусь у далекому майбутньому це здається малоймовірним, я вам просто скажу так: пошукайте твори Джудіт Кранц або Гарольда Роббінса. Їхню писанину теж читали мільйони.
Персонажі Ріджиса Томаса були класичною проєкцією. Чи, може, сказати б краще, видаванням бажаного за дійсне. Томас був дрібним зморщеним мужичком, чиє авторське фото зазвичай фотошопили, щоб його обличчя менше нагадувало жіночу сумочку. До Нью-Йорка він не приїжджав тому, що не міг. Той, хто писав про безстрашних чоловіків, які прокладають собі шлях крізь смертоносні болота, бються на дуелях і атлетично займаються сексом під зорями, був холостяком, страждав на агорафобію і жив сам-один. А ще в нього була страшна параноя (так казала моя мати) з приводу його роботи. Ніхто не бачив книжки, доки вона не була дописана. А після того, як перші два томи спіткав такий приголомшливий успіх і вони місяцями очолювали хіт-паради бестселерів, поняття «ніхто» поширилось і на редактора. Письменник наполягав, щоб книжки публікували в тому вигляді, в якому він їх написав, слово в слово, бо це золото.