У дверях стояв низенький, натоптуваний чоловік, з лисиною на голові, з круглим, гладко виголеним лицем, - сказав би жіночим, коли б довгі брози так не насупилися над його запалими очима.
- Понюхайте, папо, як у мене головонька пахне!- мовив, усміхаючись, хлопчик, підбіг до батька і задрав до його свою головоньку.
Батько взяв сина за руку, нахилився, понюхав.
- фу-у-у! аж у ніс б'є! Хто ж це тебе так наялозив?
Свіжим дитячим личком усміхнувся хлопчик і показав очима на матір.
- Мама! А що?
- Балує тебе мати, балує! - гладячи рукою по голові, казав батько.
- Ні, мама мене не балує; вона мене любить, і я її люблю. І буду я, папо, учитись; вивчуся, виросту великий, на службу поступлю… Ви і мама будете старі, а я - молодий, здоровий; буду грошей заробляти, вас годувати!
- О-о! ти в мене старий! - сміючись, одказав батько.
- Ні, я, папо, не старий; а буду колись старий.
- Ну, добре ж, добре. Ходімо ж чаю пити та і в школу підемо.'
Батько узяв хлопчика за руку і став виводити з хати. Хлопчик повернув голову до матері, кликав її за собою очима.
- Мамо, мамо! ідіть за нами! - крикнув він, виглянувши з-за дверей.
- Ідіть, ідіть… я зараз.
Батько з сином скрилися. Зосталася сама мати й почала перестилати маленьку постілоньку: перебила подушку, заслала простинею, покрила коцем, положила дві головні подушечки зверху й напрямилася з хати. Вона пройшла кухнею, де куховарка кришила зілля на страву, і одчинила другі двері, що вели у столову.
Там за столом сиділи вже батько з сином. Перед кожним стояло по стакану чаю. Батько потроху сьорбав; а син, махаючи попід столом ногами, колотив у стакані ложечкою. Серед столу, на мідяному підносі,. стояв блискучий самовар і мугикав стиха якусь журливу пісеньку. Сумно у хаті роздавалася та пісня.
- Чому ти не п'єш чаю? - спитав батько сина.
- Гарячий, - відказав той і звів очі на двері. Якраз вони відхилилися - і хлопчик побачив добре знайоме йому лице матері; очі його заграли, заіскрили радістю.
- Ось і мама йдуть! - радо промовив він. З приходом її все зразу повеселіло: і хата мов прояснилася, наче вступило в неї сонце, і самовар дужче заблищав, переводячи своє журливе мугикання на дрібну веселу пісеньку з перебоями. Мати зразу вгадала, чого синові треба: сіла коло його на стулі і налила чаю з стакану у блюдце. Син узяв шматок хліба і почав пити чай. Швидко його й попили. Батько узявся за картуз.
- Збирайся, сину, ходімо.
Хлопчик швиденько скочив з стула, подякував батькові-матері за чай і побіг в свою хату. Швидко побіг, швидко і вернувся з картузом у руках.
- Прощайте, мамо, - підбігаючи до матері, мойКв він своїм дзвінким голосом, у котрому почувалася дитяча радість і разом тихая туга.
Син припав до матерньої руки, а мати - до синової голови. Потім він міцно обхопив її шию руками і зга-ряча поцілував у запалу щоку.
- Я буду вчитися, мамо, - тихо прошептав, одско-тав від матері, підбіг до батька, ухопив його за руку - і разом з ним вийшов з хати…
Тінь - не тінь, щось темне, невідоме закрило рідне дворище перед очима!.. Жовта пляма затремтіла, потемніла. По непривітній хаті розлився рожевий світ; сірі стіни загорілися, двері зажовтіли. Мана, наче легенька тінь, тремтіла, тікала, поти, як дим, не зникла. Петро Федорович повернув голову.
У невеличке надвірне віконечко заглядав світ рожевим поглядом. Крізь його шибки, через залізні штаби, лився він довгою стягою, розсіваючись по стінах, по дверях, по долівці. У Петра Федоровича зарізало у очах, мов хто у їх піску насипав. Він одвернув голову до стіни - і задумався.