"І нащо сей світ розбив дорогу мою ману? Де вона ділася, куди втекла?" Шкода йому стало того давнього, на котрому він серцем одпочивав; шкода стало дитячих літ, що в такій любій та милій споминці виступили тепереньки перед ним… "Чому я довіку, довіку не зостався тим малим хлопчиком, тією невеличкою дитиною, котру так пестили материні руки і доглядав її добрий погляд? Тепер інша доля - холодна і хмура, заступила матір; своїми холодними руками обгортає мою шию… Трудно мені дихати од її обіймів. Своїм темним і злим поглядом заглядає у вічі - і стигне, холоне кров у моєму серці!.. Діло, дороге моє діло, зразу перервалося; чужі, ворожі руки перервали його! Жаль гострим ножем краяв йому серце, на сухі очі набігли сльози.
Коло дверей стукнув засов - і злякав Петра Федоровича. Він мерщій схопився і боязко глянув на двері. Вони розчинилися, мов рот лютого звіра, і в темній-прорісі заметушилася постать чоловіча. Незабаром старий кривоногий сторож уступив у хату, несучи перед собою стілець.
- Устали, ваше благородіє? - скрикнув він глухим голосом і знову злякав Петра Федоровича.
Він мовчав. "Благородіє! благородіє!" - дзвонило в ухах у його і тоді, коли сторож пішов, і коли знову вернувся, несучи миску і глек води.
- Умиватися будемо, ваше благородіє! - знову гукнув сторож, бажаючи, видно, почути, як балакає "його благородіє", "його благородіє" не забалакало, воно, правда, порвалось сказати щось, та язик пристав у роті, не повертався, - очі тілько божевільне упилися в сторожа. Сторож постояв і, не добившись слова від "його благородія", вийшов, зачиняючи двері за собою.
"Благородіє! благородіє" - стрибало перед очима і гуло в голові Петра Федоровича. "Благородіє! благородіє!" - вимовляли стіни, двері, поміст, стеля. Уста його скривилися; в очах заграв божевільний регіт. "От тобі і рівноправність! - подумав він, махнувши рукою.- Умиймося краще".
Петро Федорович устав; кров ударила в голову, потемніло в очах. Нетвердою ступою добрався він до миски, налив в неї води і почав хлюпостатися, примочуючи найбільше голову. Чим довше він її мочив, тим більше вона розгорялася; лице почервоніло; на висках налилися жили кров'ю, набрякли; у голові - наче горіло що, аж пекло йому в очі, мов хто піском засипав їх - різало; обличчя - парувало.
Довго він хлюпостався, довго мочив голову - не помагало. Ось він ще раз линув води на голову, підвівся, узяв рушник і почав утиратися. Сухе тіло його ще дужче розгорялося; очі застилало заволокою; у висках - сіпало й у грудях - боліло-хрипіло. Безсонна ніч давала себе почувати: не тільки груди, руки, ноги, голова боліли, мов хто здавлював їх у лещатах. йому робилося нудно. Важко дишучи, нетвердо ступаючи, пройшовся він по хаті раз, удруге. Голова упала на груди; руки обвисли, мов не його руки, а приставлені; він їх не міг підняти угору. Доплутавши до постелі, він ліг. Очі від утоми закрилися, рот розкрився; гаряча з його виходила пара. Стіни, стеля, долівка закрутилися, заходили ходором, мов хто навсправжки крутіїв їх перед його закритими очима. А це зразу - все стало, покрилося темнотою; забуття насунуло; трудний сон наліг.
Не надовго він упокоївся. Мучена голова робила своє; мучені думки й у сні його не покидали: страшними причудами вони трясли його душу. Очевидячки дня зливалися з сонними марами ночі - і лякали його. Сторож, несучи снідання, стукнув дверима: - йому здалося щось страшне, темне, без образа, без обличчя, звідкільсь уставало, росло, все ламало по своєму шляху і наступало на його. Він кинувся, устав, поводячи тривожно очима по хаті. Сторож здався йому страховищем - височезним, широчезним, немилосердним… Задуте з похмілля лице його здавалося колесом;
Очі - ямами, в котрих жевріли іскри якогось злого вогню, пекучого й уразливого; рот - прогалиною, з котрої виглядали чорні зуби, як спиці обода; ніс - трубою, котра пихтіла та димила, колишучи червоними боками… Страх, як трясця, затряс усе тіло Петра Федоровича. Він зложив руки на грудях, притис їх до серця і замолився очима.