Наталія ДовгополТри хрестики Аліє
Історія, яку я розповім вам, сталася чотири віки тому. Вона обросла легендами, як камінь обростає мохом. Дійсність переплелася зі здогадками, правда ж затерлася до дірок, немов стара скатертина. А може, то була й не справжня історія, а всього-на-всього казка, вигадана опівнічною порою одною з шахеризад кримського хана
Метушливе приморське місто захлиналося від пилу й літньої спеки. У порту по-татарськи лаялися рибалки, а з невільницького ринку долинало жалісне голосіння й крики торговців. Кафа жила своїм звичним життямжиттям покірного васала Османської Порти та найбільшого ринку рабів у всьому Кримському Ханстві. Це пишне та багате місто гомоніло десятками мов, шуміло морським прибоєм і майоріло тисячею кольорів, які лише можна було собі уявити. Завзятий генуезець із запалом обговорював справу з не менш завзятим арабом, а високий русявий поляк, загубившись посеред ринкової площі, марно намагався знайти в натовпі своїх товаришів. Кючюк-Істанбул, або Маленький Стамбул, як часто називали це місто, вабив до себе вільних шукачів пригод і легкого заробітку. Декому щастиловони виїздили звідси вже багатими, інші ж так і залишалися довіку товктися на базарах серед запахів риби, спецій і поту від людських тіл.
За метушнею довкола спостерігав байдужий погляд ледь розкосих очей, що мружились, зустрічаючись із палючим сонячним промінням. Самі лишень очі визирали з-під яскравих кармазинових шовків, що з голови до пят огортали тендітну постать маленької татарки. Тонка випещена рука висунулася з-під розшитого золотом халата та вказівним пальцем покликала старого євнуха.
Дочка правителя Кафи, османського намісника Халіль-бея, користувалася особливими привілеями. Їй пощастило народитися від третьої дружини бея, єдиної жінки, котра принесла йому шлюбних дітей, і єдиної, яку він, навіть через двадцять пять років після першої зустрічі, обожнював.
Юнка мала нечувані, як для доньки такого вельможі, привілеї: час від часу їй дозволялося полишати гарем у супроводі одного з двох приставлених до неї євнухів, що ревно охороняли свою господиню та готові були виконати будь-яку забаганку сімнадцятилітньої Аліє Ханим лише за помахом руки. Як-от зараз.
Слухаю вас, о зірко на кримському небосхилі! звернувся до неї євнух, посміхаючись надщербленим ротом, у якому бракувало одного зуба.
Я знудилась. У цьому місті не відбувається нічого вартого моєї уваги, байдужим голосом сказала Аліє.
А далі, хитрувато всміхнувшись одними лиш очима, що визирали з-під покривал, продовжила:
Чула я від служниць, що у батьковій вязниці тримають якусь особливу панну з Польського королівства
Так, ясна моя господине, її захопили під час минулого набігу десь у Роксоланії,покірно опустив голову євнух, зводячи до купи й без того густі брови. Уже з місяць тримають. Вона дочка якогось пана-шляхтича їхнього, вочевидь, небідного, тож скоро за нею приїдуть із великим викупом.
Я хочу подивитися на неї, Ельнуре, владним тоном наказала Аліє.
Навіщо це вам, моя весняна квіточко? збентежився євнух, і розгублена посмішка розповзлася його круглим зморшкуватим обличчям. Батечко ваш, нехай дарує Аллах йому довге правління, сваритимуться
То й нехай, спокійно знизала плечима Аліє.
За мить її котячі очі знову звузилися до двох тонесеньких щілинок, у яких заграли веселі бісики.
Відведи мене до неї. Я хочу подивитися, яка вонаота шляхетна панянка.
Ну, добре, золотосяйна пташечко але ненадовго, згода?
Ельнур, нещасний самотній євнух, що з малих літ і до своєї старості служив у гаремі бея, по-батьківськи любив Аліє. Він не міг відмовити жодному її бажанню, тож і цього разу, незважаючи на дивне прохання, погодився й рушив уперед, кличучи дочку правителя за собою. Йдучи лабіринтом мощених вулиць, які зміями вилися вгору-вниз між мечетями, грецькими церквами й палацами центральної, франкської, частини міста, вони незчулися, як опинилися в Біруні, майже біля самих стін фортеці. Тут, у низеньких хатках, мешкали робітники, торговці й музиканти. Саме тут, між вірменською майстернею та мечеттю Енічери Халіл, розташовувалась вязниця, на верхньому поверсі якої, у чистих і добре обставлених світлицях, тримали особливо важливих полонених.
Вартові лише покірно схилили голови, впізнавши євнуха з гарему правителя та одразу збагнувши, хто його супутниця. Аліє Ханим примружилася й мякою, ледь чутною ходою попрямувала за Ельнуром. Вузькі сходи привели незваних гостей у довгу галерею, де за ґратованими дверима, мов птахи в золочених клітках, на оксамитових подушках тужили полонені.
Перекинувшись кількома словами з вартовим, Ельнур указав на потрібну кімнату-клітку. Дівчина підійшла до майстерно оздобленої кованої ґратниці й зазирнула всередину.
За низеньким укритим італійським гобеленом столиком, на розкішних килимах, сиділи дві молоді жінки, убрані по-європейськи: в білосніжні колись сорочки з мережаними манжетами та важкі сукні з темної парчі.
Ота, що в темно-синьому з золотом, то пані, а у чорномуїї служниця, шепнув Ельнур, але Аліє відсторонила його, жестом наказавши відійти.
Помітивши татарку, жінки підвели очі.
Чого витріщилась? підійшла до ґрат пані в темно-синій сукні та з викликом задерла вгору підборіддя, від чого її досить миловиде обличчя набуло неприємних рис. Ніколи не бачила шляхтянок? То дивись, дивись! Я знаю, чому в вашому брудному кримському курнику жінок ховають у гареми й кутають у це ганчіря! Ні, не тому, що бояться ділитися з перехожими тою красою неземною, а тому що соромно кому-небудь показати ваші страхітливі обличчя! Чи не так, курво малолітня?!
Панна говорила польською. Її пересохлі тонкі губи тремтіли від гніву, а в голубих очах жевріли ненависть і страх.
Мені завжди було цікаво, заговорила Аліє гарною українською з ледь відчутною східною інтонацією, чи гідно поведе себе справжня шляхтянка в негідних її умовах?
Голос Аліє лився спокійно й рівно. Панна здивовано відсахнулася, переглядаючись зі своєю компаньйонкою.
Чадра закривали обличчя нежданої гості, але очі її сміялися. Ні, вони насміхалися! А це неможливо було стерпіти!
Як вас звати, панночки? Аліє зробила наголос на останньому слові.Звідкіля ви? тепер і в її голосі зазвучала ледь помітна, але така колюча насмішка. Я достатньо розумію польську, говоріть!
Хіба я маю відповідати тобі? презирливо гмикнула панна, закопилюючи губу й змахуючи з обличчя біляве пасмо, що вибилося з високої зачіски. Вона вже оговталась від здивування, і до неї повернувся її попередній зверхній вираз обличчя та жорсткий неприємний тон. Висока й худорлява, зі скривленими вустами та довгим тонким носом, вона нагадала Аліє прадавню руську богиню Мару із тих майже забутих легенд, які розповідала мама.
Мою панну звати Агнешка Почаповська, вона дочка луцького єпископа Єроніма Почаповського, несподівано втрутилась служниця, у відчаї припадаючи до ґрат. Маленька й проворна, вона заступила свою господиню і всім своїм перебільшено нещасним виглядом намагалася виправити необережність Агнешки. Її тонкі брови підскочили угору, а на простуватому обличчі колишньої селянки відобразилися всі жалі світу. Моє імя Беата Нас захопили татари, коли ми їхали від нареченого моєї панни додому, до Луцька. Допоможи нам, ясна пані! змовницьки прошепотіла наостанок вона.
Допомогти вам не можу, не стишуючи голосу відповіла Аліє. Її очі вже не сміялися, погляд зробився серйозним і важким, без тіні насмішки.
Але не бійтеся, продовжила дівчина, за вас дадуть гарний викуп, і невдовзі ви повернетеся додому.
Слава Пресвятій Діві! кинулася хреститися Беата.
Агнешка ж відійшла до малесенького віконечка, роблячи вигляд, що їй байдуже.
Тиша стала гнітючою. Татарка ще трохи постояла, неприкрито роздивляючись Беату, яка від радощів розплакалася, а потім махнула рукою Ельнуру, і вони разом попрямували до сходів, залишаючи панянок наодинці з їхньою лихою долею.
Пані! Панночко! окликнув хтось Аліє в кінці галереї дещо охриплим чоловічим голосом. Благаю, пані, підійди до мене!