Наталія Довгопол
Прокляте небо
Колись давно, гортаючи стародруки в Лаврській друкарні, я натрапила на гороскоп. Гороскоп у церковній книзі XVII ст! Знахідка так вразила мене, що я ніяк не могла викинути цей факт із голови. Думка про дуалістичний світогляд сучасників, у якому пліч-о- пліч існували антична філософія та християнське вчення, давні язичницькі вірування та прогресивні наукові досягнення епохи не давала мені спокою. Захотілося зрозуміти, переосмислити та по-своєму розповісти історію, написану в шкільних підручниках, знаходячи місце для чар, подвигів та кохання.
Авторка© Довгопол Н. О., 2019
© DepositPhotos.com / Ashva_pictures, обкладинка, 2019
© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2019
© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2019
Частина перша
Серп молодого місяця
У садках уже достигали груші та вабили до себе жовтими боками й медовими пахощами. Час було обривати. Діти й старі баби поприходили на фільварок із кошиками та ряднами у кого що було. Рвали й складали, грушка до грушки. Не дай Боже яку надкусити! Собі можна було забрати хіба підгнилі чи червиві, але цього року як на зло усі груші видалися напрочуд гарними.
Отак рвали та зітхали, доки тріск гілок і голосний зойк не відвернули їх від роботи. Це Дунька Ковальчишина прийшла зі своїм козубом, що здавався вдвічі більшим за неї, та, перечепившись через колоду, із розгону влетіла в купу хмизу.
Менші засміялися, старші дівчата лиш закотили очі із цією Дунькою завжди щось траплялося. Вона постійно спізнювалася чи то на роботу, чи на вечорниці, трощила своє й панське майно, а на вигляд була така, ніби весь час літала десь у захмарних висотах.
Дунька ж на те не зважала. Вона щоразу підіймалася, обтрушувала з себе пилюку, терла набиті коліна та йшла собі далі, навіть не показуючи, що боляче. За це її не любили ще більше.
От і зараз вона підвелася і, ніби нічого не сталося, побрела до груші, біля якої вже стояли дві її сестри.
Ти чого так довго? прикрикнула старша, Райка.
Годувала кролів, коротко відповіла Дунька, шмигаючи кирпатим носом.
Ти їм що, борщі варила? Ми вже три дерева обірвати встигли, доки ти там ходиш! Тринадцять літ, слава Богу, а моторна, як болотяна черепаха!
Дунька промовчала, змалку памятаючи бабину приказку про те, що розумніший змовчить.
Із самого малечку, ще коли мамка наказала їй розвязати власну, збережену від народження пуповину щоб здібна до шиття й вишивки була, Дунька знала, яка доля чекає на неї. Ляльками-мотанками не раз обігрувався той самий сценарій: вона вийде заміж, щоб догоджати чоловікові та свекрусі, робити всіляку жіночу роботу, згинатися в полі вдень і засинати над шитвом уночі, колихаючи виводок дітей. Дунька вдавала, ніби змирилася з цим сценарієм, прийняла його без образи чи злості. Смиренно, як і личило чемній посполитій[1] дівчині. Попри те продовжувала жити у своєму уявному світі. Там над нею не було господарів.
У тому світі вона ходила на прощу в золотоверху Печерську лавру, стрибала на конях по вільних степах Запоріжжя, пливла на чайці аж до Царгорода та ніколи в житті більше не рвала панські груші.
Дунька перевязала хустку, що вже налазила на очі, і прибрала з обличчя пасма темного волосся. У кого вона така чорнява вдалася? До того ж наприкінці літа її шкіра робилася зовсім темною, і всі, хто бачили Дуньку вперше, вважали її циганчам. Лише циганчата проворні, швидкі, а Дунька була ніби причинна можна три кошики смородини вибрати, доки вона сповнить один.
Нахмарилося. Дрібно заморосило, і Дуньчині сестри пришвидшилися. Хотілося закінчити до зливи. Дунька ж саме сиділа високо на дереві, що гнулося від різких поривів вітру, і їй було байдуже до груш і до дощу. Її цікавило, як низько прогнеться дерево під її вагою, та чи витримають гілки.
Дуня! Дууунь! у садок ледь не бігом влетіла мати. Де ця бісова дитина?
І, побачивши дочку на верхівці груші, закричала на весь фільварок:
Матері твоїй ковінька, чого ти туди в такий вітер полізла?
Вона ще довго лаялася й сипала прокльонами, а дівчата тихенько посміювалися.
Завжди цій дурнуватій перепадає, шепнула одна.
Що поробиш, як клепки в голові немає, гмикнувши, відказала Євчина сестра Олена, середуща поміж них.