Витерши сльози, я пішла до них у кухню і, утупившись поглядом у тарілку, була змушена витерпіти цілу низку корисних порад, як покращити свою успішність у школі. Відтак я знову почала вдавати, що роблю уроки. А батьки вмостилися перед телевізором. Мені боліло, і біль не хотів ані відступати, ані слабшати. Чому батько вимовив ці слова, чому мати не дала йому рішучої відсічі? Був це наслідок їхнього незадоволення моїми поганими оцінками чи тривога, не повязана зі школою, яка виникла в них ще бозна-коли? А насамперед: чи він, саме він вимовив ці нестерпні слова через хвилинну прикрість, яку я йому справила, а чи його гострий погляд людини, яка бачить і знає все, розгледів ознаки мого майбутнього зіпсуття, симптоми недуги, яка розвивалася і засмучувала його, супроти якої він не знав, як діяти? Цілу ніч я була в розпачі. Вранці вирішила, що врятуватись я можу, тільки якщо побачу, яким насправді є обличчя тітки Вітторії.
3
Була то непроста справа. У такому місті, як Неаполь, населеному розгалуженими родинами, які попри всі сімейні чвари, іноді навіть криваві, ніколи насправді не палили всіх мостів, батько мій, навпаки, жив абсолютно окремо, немовби не мав кровних родичів, немовби сам себе породив. Звісно, я часто стикалася з батьками матері та її братом. Усі вони були особами приязними, дарували мені чимало подарунків, і поки дідусь з бабусею не повмиралипершим помер дідусь, а через рік і бабуся, їхній несподіваний відхід у засвіти збурив мене, а мати плакала, як плакали ми, дівчатка, коли нам було болячеі поки дядько не виїхав працювати кудись далеко, наші зустрічі з ними були частими і радісними. Натомість про кревних мого батька я не знала нічого. Вони зявлялися в моєму житті нечасто, з нагоди чийогось шлюбу або похорону, і все це відбувалося в атмосфері такої фальшивої приязності, що ці обовязкові ритуалипривітайся з дідусем, поцілуй-но тіткуніякого почуття, крім незручності, у мене не викликали. Тож до цих родичів особливого інтересу я не мала, зокрема тому, що після цих зустрічей батьки мої нервувалися і за обопільною згодою швидко забували про них, немов їх примусили взяти участь у якійсь дешевій мізансцені.
Крім того, слід відзначити, що материна рідня жила у конкретному місці з бентежною назвою «Музей»вони були дідусь і бабуся з Музеютоді як місце, де жили родичі батька, було невизначене й безіменне. Достеменно я знала тільки одне: ідучи до них, треба було спускатися вниз, щораз нижче й нижче, у найнижчий низ Неаполя, а дорога була така довга, що мені здавалося, ніби ми і батькова рідня живемо в різних містах. І довгий час я вважала це правдою. Наш дім був у найвищій частині Неаполя, тому куди б ми не йшли, завжди доводилося спускатися вниз. Батько й мати залюбки спускалися лише до району Вомеро або ж, уже не так охоче, до дому дідуся й бабусі біля Музею. Їхні друзі мешкали переважно на вулиці Суареса, площі Артісті, на вулицях Луки Джордано, Скарлатті, Чімарозиусі ці місця були мені добре відомі, бо там жило й багато моїх однокласників. Не кажучи вже про те, що всі вони вели до парку Флоридіана, а я любила це місце. Мати гуляла там зі мною на сонці та свіжому повітрі, ще коли я була немовлям, і там же я провела чимало приємних годин з моїми подругами з раннього дитинства, Анджелою та Ідою. Лише після позначених цими топонімами місць, кожне з яких тішило око рослинами, морськими краєвидами, садками, квітами, дитячими іграми і добрими манерами, починався справжній спуск, який для батьків моїх був неприємним. Вони спускалися вниз щодняішли на роботу або по закупи, а батько ще й на різні зустрічі та дискусії, повязані з його науковою діяльністюпереважно фунікулером, до кварталу Кяя, до вулиці Толедо, а звідти прямували до площі Плебішіто, до Національної бібліотеки, до брами Портальба і вулиць Вентальєрі та Форіа, максимум до площі Карла III, де був ліцей, у якому викладала моя мати. Ці топоніми, які часто лунали з вуст батьків, я теж добре знала, але вони не часто брали мене з собою, тому назви ці не викликали у мене того ж почуття щастя. Я дуже мало знала про місто поза районом Вомеро, а що далі в бік рівнини, то більш незнайомим воно мені здавалося. Тому цілком природно, що ті місця, де мешкала батькова рідня, набули в моїх очах рис дикого, ще не дослідженого світу. У моїх уявленнях вони не тільки не мали назви, але й, як не раз натякали батьки, до них було важко дістатися. Щоразу, коли доводилося туди йти, батьки мої, зазвичай сповнені енергії та добрих намірів, ураз ставали вкрай знеможеними і нервовими. Я була ще мала, але їхня напруженість і перемовкизавжди ті самі закарбувалися мені в памяті.
Андре´, казала мати стомленим голосом, одягайся, треба йти.
Але він далі читав, підкреслюючи щось у книжці тим самим олівцем, яким писав у зошиті, що лежав збоку.
Андре, вже пізно, вони сердитимуться.
А ти вже готова?
Готова.
А мала?
І мала теж.
Тоді батько залишав розгорнуті книжки та зошити на бюрку, одягав чисту сорочку і святковий костюм. Але він був мовчазний і напружений, немов повторював подумки репліки тієї ролі, яку йому неминуче доведеться грати. Тим часом мати, зовсім не готова виходити, знов і знов перевіряла свій вигляд, а також вигляд мій та мого батька, немов тільки належно одягнувшись, ми можемо мати певність, що всі троє повернемось додому живі та здорові. Одне слово, було очевидно, що в тих випадках вони вважали, що мають боронитися від певних місць і людей, про яких вони мені не говорили нічого, щоб не бентежити. Та я однаково відчувала, а точніше, впізнавала незвичну тривогу, яка була завжди, і то був, мабуть, єдиний тривожний спогад за все моє щасливе дитинство. Непокоїли мене такі фрази, вимовлені якимсьне знаю, як це сказатирозладнаним тоном:
Прошу тебе, коли Вітторія щось таке скаже, вдавай, ніби не чуєш.
Тобто, коли вона викидатиме коники, я маю мовчати?
Авжеж, памятай, що з нами Джованна.
Гаразд.
Не треба казати «гаразд», а потім чинити навпаки. Доклади трохи зусиль. Побудемо там пів годинки і повернемось додому.
Майже нічого з цих візитів мені не запамяталося. Гомін, спека, неуважні поцілунки в чоло, розмови говіркою, від усіх присутніх неприємно пахломабуть, через страх. Атмосфера ця з роками переконала мене, що батькові родичі у моїй уяві вони були огидними, вульгарними, гавкучими постатями, а найчорнішою, найвульгарнішою з них була тітка Вітторіястановлять якусь небезпеку, хоча важко було зрозуміти, у чому небезпека ця полягає. Може, місце, де вони мешкали, вважалося небезпечним? Небезпечними були всі: дідусь із бабусею, тітки з дядьками, двоюрідні брати і сестричи лише тітка Вітторія? Єдиними, хто щось про це знав, були мої батьки, і коли тепер я відчула потребу дізнатися, яка з себе моя тітка, що вона за людина, мені довелося б звернутися до них, аби щось зрозуміти. Але навіть якби я почала їх розпитувати, що я могла б дізнатися? Вони або відкараскалися б від мене якоюсь добродушною відмовоюхочеш побачити тітку, хочеш піти до неї, але навіщо тобі це? або ж стривожилися б і намагалися б узагалі її не згадувати. Тому я подумала, що для початку варто б знайти її фото.
4
Я скористалася з того, що якось пополудні обох батьків не було вдома, і почала нишпорити у шафі в їхній спальні, де мати тримала альбоми з гарно впорядкованими світлинамиїї, мого батька і моїми. Альбоми ці я знала напамять, бо часто гортала їхвони були літописом їхніх стосунків і моїх майже тринадцяти років життя. Я вже знала, що там чомусь було багато материних родичів, а батькових дуже мало, і серед них не було тітки Вітторії. Але я памятала, що десь там у шафі лежала також стара металева коробка, в якій зберігались невпорядковані фотографії моїх батьків, якими вони були до їхнього знайомства. Їх я переглядала дуже рідко і завжди тільки разом з матірю, тому сподівалась знайти там якісь тітчині світлини.
Я витягла коробку з дна шафи, але перед тим вирішила ще раз сумлінно переглянути альбоми з фотографіями батьківвони фігурували то як наречені, то як насуплені молоді під час весілля з нечисленними гістьми, то як завжди щаслива пара, і врешті там були й мої фото, фото їхньої доньки, яку фотографували непомірну кількість разів, від народження до сьогоднішнього дня. Я уважно роздивилася насамперед світлини з весілля. Батько був одягнений у темний, явно помятий костюм, і в кожному кадрі видно було, який він набурмосений; поруч з ним стояла мати з легким зворушенням на обличчі, на собі вона мала не весільну сукню, а кремовий костюм, голова покрита такого ж кольору серпанком. Я знала, що серед тридцятьох з гаком гостей було кілька їхніх друзів з Вомеро, з якими вони досі зналися, та рідня з материного боку, разом з хорошими дідусем та бабусею з Музею. Але я все одно вдивлялась у світлини, сподіваючись побачити бодай десь у глибині якусь постать, у якій я, не знаю яким чином, могла б упізнати жінку, якої геть не памятаю. Та дарма. Тоді я взялася за коробку і, доклавши чимало зусиль, таки відчинила її.