Я висипала вміст коробки на ліжко, фотографії були чорно-білі. Світлини з їхньої юності лежали зовсім безладно: мативесела посеред однокласників, зі своїми подругами-однолітками, на морі, на вулиці, граційна і добре вдягнена, перемішалася з батьком, завжди замисленим, завжди самотнім, у штанях з випханими коліньми і піджаках із закороткими рукавами, жодного його фото під час відпочинку не було. Фотографії з дитинства та підліткового віку натомість були поскладані у два конвертиродина матері і родина батька. «На світлинах батькової рідні, сказала я собі, напевно буде й тітка», і взялася переглядати їх одна за одною. Їх було не більше двадцяти, і мене тут-таки вразило, що на кількох з них поруч з моїм батьком, який поставав хлопчиком чи підлітком разом зі своїми батьками чи родичами, яких я ніколи не бачила, був чорний прямокутник, замальований фломастером. Я відразу зрозуміла, що той рівненький прямокутник був ділом його рук, здійсненим нещадно й потаємно. Я уявила, як під лінійку, що лежить у нього на бюрку, він замикає у цій геометричній фігурі частину фото, а тоді ретельно заштриховує її фломастером, пильнуючи, щоб не вийти за встановлені межі. Яка скрупульозна праця! Сумнівів я не мала: чорнота цих прямокутників видаляла зі світлини тітку Вітторію.
Я довго не знала, що робити. Врешті наважилась, знайшла в кухні ніж й легенько пошкребла невеликий шматочок заштрихованої батьком частини фотографії. Та невдовзі побачила, що знизу зявляється тільки білість паперу. Я занепокоїлась і зупинилась. Я добре знала, що йду проти волі батька, і мене лякали дії, які могли остаточно позбавити мене його любові. Тривога ще більше зросла, коли в глибині конверта я знайшла єдину світлину, де він був не хлопчиком чи підлітком, а юнаком, якийа це траплялось дуже рідко на фотографіях до знайомства з моєю матірюусміхався. Там він був зображений у профіль, з веселим поглядом, з рівними білосніжними зубами. Але усмішка ця і веселість не зверталися ні до кого. Поруч з ним були аж два рівненькі чорні прямокутники, дві труни, у які вінбезперечно, набагато пізніше, ніж було зроблене це фотопомістив тіло своєї сестри і ще бозна-кого.
Я дуже довго вдивлялася в цю світлину. Батько стояв на вулиці, одягнений у картату сорочку з короткими рукавамимабуть, було літо. У нього за спиною виднівся вхід у якусь крамницю, з вивіски у кадр потрапили лише літериРІЯ, а під нимивітрина, але незрозуміло було, що на ній виставлено. Біля темної плями виднів дуже білий, чітко окреслений стовп. Крім того, фотограф вловив і довгі тіні, одна з яких була, очевидно, тінню жіночого тіла. Прагнучи будь-що викреслити людей, які стояли поруч з ним, батько залишив їхні тіні на хіднику.
Я знов узялася легенько зішкрібати фарбу з прямокутника, але зупинилася, побачивши, що й тут проступає лиш білий папір. Почекала кілька хвилин і знов почала шкребти. Шкребла я легенько, чула свій віддих у тиші помешкання. Остаточно зупинилася тільки тоді, коли у тому місці, де колись була голова Вітторії, залишилась лиш невелика плямка, і незрозуміло було, чи це рештки чорнила з фломастера, чи фрагмент її вуст.
5
Я все прибрала за собою, але жаска ймовірність того, що я схожа на батькову сестру, яку він викреслив з фото, зачаїлась у мене під шкірою. Тим часом я ставала дедалі неуважнішою, дедалі більше зростала моя нехіть до школи, і це мене лякало. А я ж прагнула знову стати відмінницею, якою була ще кілька місяців тому. Для моїх батьків це було дуже важливо, я навіть подумала, що якщо знов отримуватиму найвищі оцінки, це поверне мені вроду і добру вдачу. Але мені це не вдавалося, на уроках я ловила ґав, а вдома марнувала час перед дзеркалом. Ба більше, розглядання себе у дзеркалі стало моєю манією. Я хотіла зрозуміти, чи й справді з мого тіла проступає тітка, а що я не знала, яка вона з себе, то врешті почала шукати її в кожній рисі своєї зовнішності, яка зазнавала якихось змін. І так на перший план виходили риси, на які я досі не звертала жодної уваги: дуже густі брови, занадто малі очі, карі й без блиску, надміру високе чоло, тонке волоссязовсім не гарне, чи, може, тепер вже не гарне, яке липнуло до черепа, великі вуха з важкими мочками, коротка верхня губа з огидним темним пушком, товста нижня губа, схожі на молочні зуби, загострене підборіддя, а ніс, ох, мій ніс, як він непристойно пнувся, видовжуючись до дзеркала; якими темними були печери між перегородкою і крилами носа. Чи були це риси тітки Вітторії, а чи мої й тільки мої? Чого мені чекатия погарнішаю чи стану бридка? А моє тіло, моя довга шия, тонка, мов нитка павутини, мої рівні кістляві плечі, мої груди з темними пипками, які дедалі більше роздувалися, мої худі, занадто довгі ноги, які доходили мені аж до пахвто була я чи передвістя моєї тітки у всьому її жахітті?
Я вивчала себе і водночас спостерігала за батьками. Мені так пощастило, кращих батьків годі знайти. Вони були прекрасні й кохали одне одного з юності. Я небагато знала про їхню історію, лише те, що вони розповідали самі: батькозі звичним веселим спокоєм, а матимило і душевно. Їм завжди було так приємно піклуватися одне про одного, що завести дитину вони вирішили відносно пізно, хоч одружилися дуже юними. Я народилася, коли матері було тридцять років, а батькові трохи більше тридцяти двох. Мене зачали посеред тисячі тривог, які мати висловлювала вголос, а батько тримав про себе. Вагітність проходила важко, пологи3 червня 1979 рокубули безконечною мукою, а перші два роки мого життя на практиці довели, що моя поява на світ сильно ускладнила їм життя. Турбуючись про майбутнє, батько, викладач історії та філософії у найпрестижнішому неаполітанському ліцеї, досить відомий у місті інтелектуал, якого любили учні, а він присвячував їм не тільки свої ранки, а й цілі пополудні, почав хоч-не-хоч давати приватні уроки. Натомість мати, яка викладала латину і грецьку в ліцеї на площі Карла III і вичитувала верстки любовних романів, занепокоєна моїми нічними плачами, вічними почервоніннями і болями в животі, пережила довгу депресію і стала поганою викладачкою та дуже неуважною коректоркою. Оце такого клопоту я їм наробила, лише народившись. Але згодом я стала тихою і слухняною дитиною, і вони поступово оговталися. Скінчився той період, коли вони обоє витрачали весь свій час, марно намагаючись уберегти мене від лих, які чигають на всіх людських істот. Вони віднайшли рівновагу, і завдяки цьому, хоч любов до мене завжди була на першому місці, друге місце знов зайняли батькові студії і материн підробіток. То що ж тут сказати? Вони любили мене, а я любила їх. Батько в моїх очах був надзвичайною людиною, а матидуже лагідною жінкою, й обоє вони були єдиними виразними постатями у світі, де у всьому іншому панував хаос.
Хаос, частиною якого була і я. Іноді здавалося, ніби всередині мене розгортається бурхлива боротьба між батьком та його сестрою, і я хотіла, щоб у цій боротьбі переміг він. «Звісно, міркувала я, Вітторія вже одного разу перемогла, після мого народження, коли якийсь час я була дитиною примхливою; але потім, думала я з полегкістю, я стала чемною, а значить, її можна прогнати геть». Так я намагалася заспокоїти себе, а щоб почуватися сильнішою, шукала у собі риси своїх батьків. Але вечорами, перед тим як вкластися до ліжка, я вкотре дивилась на себе у дзеркало і мені здавалося, що я давно їх утратила. Моє обличчя мало перебрати найкращі риси їх обох, а натомість у ньому проступало лице Вітторії. Моє життя мало бути щасливим, а натомість починався нещасливий період, і я більше не тішилася з того, що почуваюся так само, як почувалися раніше і тепер почуваються вони.
6
У певний момент я спробувала зрозуміти, чи сестри Анджела та Іда, мої щирі приятельки, помітили у мені якесь погіршення і чи насамперед Анджела, моя однолітка (Іда була на два роки молодша), теж змінюється на гірше. Мені потрібен був оцінний погляд, і я подумала, що можу на них розраховувати. Нас виховували однаково, наші батьки були друзями десятки років і мали однакові погляди. Тобто ми всі три не були хрещені, усі три не знали молитов, усі три в ранньому віці отримали інформацію про функціонування нашого організму (ілюстровані книжки, навчальні мультфільми), усі три знали, що треба пишатися тим, що ми народилися дівчатками, усі три пішли до першого класу початкової школи не у шість, а у пять років, усі три завжди поводились розважливо, усі три мали в голові густе плетиво корисних порад, як уникнути пасток Неаполя та світу, усі три будь-якої миті могли звернутися до батьків, щоб задовольнити свою цікавість, усі три дуже багато читали, усі три, врешті, відчували мудру зневагу до звичаїв і смаків наших однолітків, хоча, під спонукою наших вихователів, ми дуже багато знали про музику, фільми, телепрограми, співаків, акторів і потай хотіли стати славетними акторками та мати фантастичних наречених, з якими ми могли б довго цілуватися й пеститися. Звісно, тісніше я дружила з Анджелою, Іда була ще мала, але не раз дивувала нас, бо читала навіть більше, ніж ми, і писала вірші та оповідання. Тому, як я памятаю, між нами не було незгод, а якщо щось і траплялося, ми вміли щиро поговорити й помиритися. Тож я вважала їх надійними свідками і кілька разів обережно їх розпитала. Але вони не сказали нічого неприємного, навпаки, дали мені високу оцінку, та й я, зі свого боку, вважала їх щораз привабливішими. Вони були так добре збудовані, немов вирізьблені, що, бачачи їх, я щоразу відчувала потребу наблизитись до їхнього тепла, обнімала й цілувала їх, ніби прагнучи злитися з ними. Але якось увечері, коли я була в досить пригніченому настрої, вони прийшли разом з батьками до нас на вулицю Сан-Джакомо-дей-Капрі, і все ускладнилося. Я все бачила в похмурих барвах. Мені здавалося, що я геть недоладнависока, худа, бліда, що кожне моє слово і порух віддають вульгарністю, тому була схильна вбачати натяки на свій занепад навіть там, де їх не було. До прикладу, Іда спитала, вказуючи на мої туфлі: