2
Отакі думки охоплювали мене в ті роки, ставши із часом звичними. Здавалося, що Ліла, кинувши ту підступну фразу, стала адвокатом Деде й Ельзи, а я щоразу, коли ставила свої інтереси вище за їхні, почувалася зобовязаною доводити їй, що все гаразд. Але то були лише мої вигадки, викликані внутрішнім станом. Що насправді вона думала про мою поведінку як матері я не знаю. Лише вона сама зможе розповісти правду, якщо дійсно зуміє проникнути до цього довжелезного ланцюга зі слів й переписати мій текст: уміло вставити ті ланки, яких не вистачає, і непомітно відчепити інші, щоб розказати про мене більше, ніж я хотіла би й аніж у мене вийшло. Я сподіваюся на її втручання, сподіваюся від самого початку, коли взялася описувати нашу історію. Але мені треба дописати її до самого кінця, перш ніж віддати Лілі на редагування. Якщо зробити це зараз, то далі справа точно не піде. Я пишу вже дуже довго і втомилася. За всім тим хаосом років, життєвими подіямиважливими і незначними, почуттями й переживаннями мені дедалі важче не втратити основну нитку розповіді. Тому я час від часу або швидко перескакую через події власного життя, щоб зосередитися на Лілі та купі труднощів, які вона зазвичай тягла за собою, абоще гірше! більше зупиняюся на своєму житті лише тому, що про нього мені легше пишеться. Але треба вибратися з цього розпуття. Не слід рушати першим шляхом, адже, зважаючи на особливість наших із Лілою стосунків (я можу дістатися до неї тільки через себе), це призведе до того, що, менше описуючи власне життя, я і про Лілу розповідатиму менше. Та не можна йти і другим шляхом. Ясно, що вона тільки тішитиметься, якщо я писатиму про власний досвід. «Ану, сказала б вона, розкажи нам, який поворот зробило твоє життя! Кому яке діло до мого? Зізнайся, що й тебе воно не цікавить!» І додала б: «Я лише зайва закарлючка, аж ніяк не гідна твоїх книжок! Годі, Лену, про мене! Ніхто не розповідає про помилки!»
То що ж мені робити? Знову погодитися з нею? Прийняти факт, що бути дорослим означає більше не показувати себе, навчитися ховатися, аж до зникнення? Визнати, що з плином часу мені стає відомо про Лілу дедалі менше?
Цього ранку я намагаюся перебороти втому і всідаюся за письмовий стіл. Тепер, коли я майже дійшла до найболючішої частини нашої історії, хочу досягти необхідної рівноваги у розповіді про себе і Лілурівноваги, якої мені за ціле життя так і не вдалося віднайти бодай у самій собі.
3
Про перебування у Монпельє я памятаю все, за винятком самого міста, наче я там узагалі ніколи не була. Окрім готелю й величної лекційної зали, де відбувалася наукова конференція Ніно, можу згадати лише вітряну осінь і блакитне небо з білими хмаринками. А от назва містаМонпельє викарбувалася в памяті з багатьох причин як сигнал до втечі. Я вже бувала за кордоному Парижі з Франко, і тоді мене збуджувала власна сміливість. Мені здавалося, що мій світ завжди обмежуватиметься нашим районом і Неаполем, а все рештато лише короткий епізод, коли я можу побути такою, якою ніколи не стану. І саме Монпельє, хоч це і не таке чудове місто, як Париж, змусило мене відчути, що межі стерто, а я сама ніби розростаюся. Уже сам факт перебування в тому місті був для мене доказом, що район, Неаполь, Піза, Флоренція, Мілан, сама Італіято тільки окремі уламки світу, і я правильно робила, що більше не зосереджувалася лише на них. У Монпельє я усвідомила свою недалекоглядність і недолугість мови, якою говорила й писала. У Монпельє мені стало очевидним, як жалюгідно у тридцять два роки обмежуватися роллю дружини та матері. І протягом усіх тих сповнених кохання днів я вперше відчула, як звільняюся від тягаря умовностей, повязаних із моїм походженням, здобутих під час успішного навчання та в результаті мого життєвого вибору, насамперед одруження. Там я усвідомила причини своєї давньої втіхи від того, як побачила власну книжку перекладеною іншими мовами, а також причини невдоволення, що для неї знайшлося так мало читачів в Італії. Перетнути кордони, наблизитися до інших культур, відкрити для себе недовговічність того, що раніше видавалося сталим, то було чудове почуття! Те, що Ліла ніколи не виїздила за межі Неаполя і навіть життя в Сан-Джованні-а-Тедуччо наганяло на неї страх (я й раніше вважала це доволі суперечливим вибором, хоч вона завжди переконувала мене в протилежному), тепер здавалося мені ознакою розумової обмеженості. Я ніби подумки відповідала їй образою на образу. То ти гадаєш, що помилилася щодо мене? Та ні, дорогенька, це я помилялася щодо тебе! Ти так і сидітимеш на одному місці, поглядаючи на вантажівки, що мчать повз тебе по трасі!
Дні пролітали, мов одна мить. Організатори конференції наперед забронювали для Ніно одномісний номер у готелі, і оскільки я занадто пізно виявила бажання поїхати разом з ним, поміняти його на двомісний не вдалося. Ми жили в окремих номерах, але щовечора після душу я перевдягалася для сну, нишком ішла до нього, і моє серце ледь не вискакувало з грудей від хвилювання. Ми спали разом, притиснувшись одне до одного так міцно, ніби боялися, що якась ворожа сила розлучить нас уві сні. Уранці замовляли собі сніданок у ліжко, насолоджувалися тією розкішшю, яку бачили лише у фільмах, реготали як божевільні і почувалися щасливими. Удень я йшла разом із ним до зали конференції, і хоч лектори цілісінький день зачитували десятки сторінок таким нудним тоном, що самі ледь не засинали, мені подобалося там бути. Я всідалася поруч, намагаючись не заважати. Ніно дуже уважно слухав усі доповіді, робив нотатки, інколи нашіптував мені на вушко якісь іронічні коментарі та любовні словечка. Обідали й вечеряли ми разом з юрбою вчених із іноземними прізвищами, що приїхали сюди з усіх куточків світу та спілкувалися різними мовами. Звичайно, академіки-світила сиділи за окремим столом, а ми всідалися за довгим загальним, призначеним для молодших учених. Мене вразила поведінка Ніно як під час роботи, так і в ресторані. Як же він відрізнявся від того студента, яким я колись його знала, від того молодика, що захищав мене в міланській книгарні майже десять років тому! Він позбувся категоричного тону, тактовно долав академічні барєри, уміло завязував дружні стосунки з серйозним, але водночас приязним виразом обличчям. Звертався до співрозмовників то англійською (відмінною), то французькою (гарною) і дотепно починав розмову, висловлюючись ясно та підтверджуючи свою любов до цифр. Я так ним пишалася! За кілька годин він у всіх викликав симпатію, і його постійно гукали то з одного боку, то з іншого.
Лише раз він несподівано змінився, якраз напередодні свого виступу. Став похмурим і роздратованим, його охопила тривога. Почав критикувати промову, яку сам підготував, постійно повторював, що писати йому завжди вдавалося значно гірше за мене, злився, що йому забракло часу, щоб як слід попрацювати над текстом. Я почувалася винною: то наш роман відволік його від роботи? Намагалася заспокоїти: обіймала, цілувала, умовляла почитати мені уривки. Він читав, і мене розчулював той вигляд переляканого школяра. Доповідь здалася мені не менш нудною, аніж виступи його колег, але я все одно його похвалила, і він заспокоївся. Наступного ранку він виступив з таким запалом, що наприкінці йому тепло плескали в долоні. За вечерею один відомий академік, американець, запросив його сісти поруч. Я зосталася сама, але не образилася. Коли я сиділа разом із Ніно, то ніколи ні з ким не спілкувалася. А залишившись сама, була змушена викручуватися зі своєю ламаною французькою й швидко познайомилася з парою із Парижа. Вони сподобалися мені тим, що, як стало відомо за кілька хвилин, їхня історія була схожа на нашу. Обоє вважали, що шлюбто задушливий суспільний інститут, обоє не без болю покинули своїх партнерів і дітей, однак мали щасливий вигляд. Чоловік на імя Оґюстен був віком під пятдесят років, мав червоне обличчя, жваві блакитні очі й довгі світлі вуса. Жінці, яку звали Коломба, було ледь за тридцять: брюнетка з коротким волоссям, тонкими рисами обличчя й густо нафарбованими очима й губами; вона володіла особливою чарівною грацією. Розмовляла я більше з Коломбою, яка виховувала семирічного сина.
Моїй донечці сім виповниться за кілька місяців, сказала я, але вона цього року вже піде до другого класу, така розумниця!