Редактор глянув на годинникчас би вже і перекусити. Але послати когось по бутерброди не виходилоредакція була порожня. Компютерників зачіпатилише зайвого головного болю наживеш, адже вони всі живуть у паралельному світі й завжди перевантажені незбагненною для простих смертних тяжкою працею.
Зітхнувши, цей лисуватий, з черевцем, чоловік заходився готувати собі каву. І тут у двері пошкреблися.
Заходьте! пролунало звідкілясь з-за шафи.
Євген переступив поріг.
Приніс.
Редактор читав швидко. Півтори сторінки набраного на компютері тексту для нього були так, на один зуб, «для апетиту». Стажер старанно виклав почуте на прес-конференції, те саме можна було без мороки дістати з інтернету. Факти, факти А газета потребує інтонацій, гри слів, авторської позиції. Втім, часом навіть інформаційні агенції не завжди точно передають факти. Що ж, і за те спасибі. Легке перото лише красиві слова. Журналіст має накачати добрячі мязи, перш ніж його перо назвуть легким.
Нарешті Дмитро Віталійович відірвав очі від тексту і посміхнувся.
Молодець.
У серйозних сірих очах стажера не було захвату, який мала би викликати редакторська похвала. Не мріяв новий кореспондент інформувати читачів про фінансові проблеми уряду. Йому б політичної тематики, та якомога гарячішої, алеу тому відділі не було вакансій. Досвідчений журналіст, Чорнята нюхом відчув: саме у відділі економіки стане в пригоді Євгенове перо. Аналітичний розум, врівноваженість, дисциплінованістьусе це ще знадобиться хлопчині, коли настане і його час для пристрасних дискусій. А такий час не за горамипопереду не одна виборча кампанія. І тоді економічна рапіра знадобиться на фехтувальному турнірі політиків.
Ти до редакції вже звик, рік стажувався. Дві твої публікації навіть викликали певний резонанс Чорнята замислено погортав аркуші.Пропоную працювати у штаті за вільним графіком. Головневчасно здавати матеріали. Ну і, звичайно, сподіваюся, писатимеш чимдалі краще. Відповідно, і гонорар зростатиме
Хлопець мав би гопки скакати на радощах від такої пропозиції. Торік редактор жорстко розкритикував одну з тих «резонансних» статей, про які згадав зараз. Це був матеріал зі служби зайнятості. Зі слів Чорняти виходило, що таку службу слід закрити, а програму боротьби з бідністю, яку, мовляв, навязує Україні Світовий банк, послати подалі. Інша публікаціярепортаж із засідання парламентупройшла в Чорняти «на ура». У ній розповідалось про бійку між народними депутатами, а на додачу редакційний фотограф устиг наклацати колоритних кадрів.
Євгенові було цілком зрозуміло, в чому лукавив Чорнята. Половину штатних працівників редакції була набрали зі студентів, яким виплачувалася мінімальна зарплата, а гонорарна політика аж надто хвилювала редакторат.
IV
Газету «Моя Україна», типове творіння пострадянської доби, заснували на зламі епох. Як завжди в таких випадках, деякий час вона трималася за рахунок колишніх шефових звязків, адже до цього він обіймав доволі впливову посаду. Як колишній орган республіканського ЦК Компартії, газета поступово трансформувалась у відомчу, а далі, на загальній хвилі роздержавлення засобів масової інформації,у друковане видання, засновником якого формально назвали журналістський колектив. Вирішальним став рік, коли Дмитро Віталійович завдяки черговій адміністративній посаді отримав ще одну квартиру і, вдоволений, повернувся до редакції. Отоді він примудрився розкрутити наклад «Моєї України» до двохсот тисяч. Звісно, після цього плавом попливли до редакції спонсорські кошти й дружня допомога. Але щоб утриматися на ринку нової преси, редактор мав крутитися на всі сто. На цьому ринку мало не щодня виникали нові газети і журнали. Чого-чого лишень не «продавали», чого тільки не ковтав з їхньої подачі перегодований нечуваною досі інформацією читач!
Одного тільки сприятливого збігу обставин і наполегливості Чорняти було недостатньо для досягнення успіху на ринку української преси. Продавати доводилося ідеї різноманітних партій, користуючись привабливою обгорткою на імя «демократія».
Шлях «нагору» розпочався, коли Дмитро Чорнята вступив до столичного університету. Це був бідно одягнений, кругловидий хлопчисько з кумедним чубчиком, з якого завзято кепкували однокурсниці, що пишалися своїм статусом «корінних киянок». Були й інші приводи для глузування. До респектабельного навчального закладу Дмитро потрапив не стільки через особливі здібності до журналістики, скільки завдяки «правильній» анкеті й стовідсотково селянському походженню. Він пересів на студентську лаву ледь не з-за керма трактора, ніде не бував далі свого села й нічого не бачив. Але хоч у чомусь поталанило: в групі навчалися здебільшого дівчата, парубків вони берегли й плекали, а Чорнята таки ж добре вчився. Зрештою, з нього виріс статечний на вигляд широкоплечий молодик, цілком пристойний кореспондент для спортивного відділу столичної «молодіжки». Там аж так чимось відзначився, що запросили на гарну посаду в керівному органі.
Відтепер доля широко усміхалася Чорняті, та й сама його натура сприяла цьому. Неабияк прислужилося й селянське походження. Ще й багато років по тому на це охоче «клювали» колишні товариші, обєднані ностальгією за рідним селом, де залишилися «батьківська хата і вишневий садок». Це була когорта «своїх»осиротілих номенклатурників, викинутих на берег із великої ріки часу. Вони скупчувалися і допомагали один одному, як брати. А інколи їх прибивало до великого криголама і вони спливали далеко від берега.
Саме це і сталося з Дмитром. На іншому краю столичного коржа забовваніла постать Пасічника, із яким ходив до однієї школи. Проте входження до влади виявилося набагато складнішою справою. Газета обросла боргами, журналісти по три місяці сиділи без зарплати. Нестабільність, атмосфера політичних чвар змушували не на жарт замислюватися над проблемою виживання. Газета не обслуговувала можновладців, демонструвала тяжіння до правоцентристів і намагалася сповідувати національно-історичні та духовні цінності.
Після скандальних наїздів на шановану і вельми популярну «Сільську газету» Чорнята перемкнувся на приватне підприємництво, рятуючи своє видання від політичних «розбірок». Коли ж Пасічник так стрімко розпочав свою карєру, ніхто не міг передбачити, чим це все може скінчитись. Редактор завжди був обережний. Та деінде плескали язиками, буцімто він мало не щодня ходить до парламенту, оминаючи ложу преси, лише для того, щоб вичавити із спонсорів черговий внесок на потреби редакції. Маневрування Дмитро брав на себе, але в цих умовах необхідні були добрі пера і свіжий погляд на події.
Чорнята добре знав Євгенову матір, із якою разом учився на журфаку. Якось навіть довелося поручкатися з її батьком Миколою Петровичем. Надія Лось виїхала за направленням у Херсон, де працювала в редакції обласної газети. Там вийшла заміж за офіцера служби безпеки. Якось і Дмитро гостював у їхніх краях, де Надія з Володимиром показали йому свою дачу в плавнях. Зачарований красою дніпрового плеса, Чорнята незабаром і собі придбав там будиночок. Тоді ж з легкої руки Чубенка-старшого київський гість познайомився з обласним прокурором, а той згодом очолив Генпрокуратуру. Недивно, що портрет цієї особи Дмитро тримав у редакційному кабінеті, неначе оберіг.
Уже третю годину поспіль Євген намагався додзвонитися до Херсона. Та що вони там, поснули? Чи, може, знов у мами на роботі завал? Батька вдома годі застатитака вже в нього професія. Дід умостився перед телевізором з «Українською газетою», вишукуючи цікаві для себе новини. Але ж головна подія на сьогодніте, що його, Женю Чубенка, зараховано до редакційного штату.
Вітаю, синку, нарешті озвався мамин голос у слухавці.Не зазнавайся тільки! Гляди, не забувай: ти все-таки ще студент. Довчись як слід, а вже по тому починай мріяти про статус акули пера Над цим ще працювати й працювати
Можна подумати, в обласній газеті самі акули сидять! Женю скривдила чергова «нотація». Нема того, щоб просто порадітинеодмінне материнське повчання!
Ну-ну, кусайся Це за твого фаху корисна звичка, мама на тім кінці, здається, зітхнула. Ось приїду, тоді й поговоримо.
К сожалению!!! По просьбе правообладателя доступна только ознакомительная версия...