Народилась Людмила в Ржищеві на Дніпрі, звідки й українська літературна берегиня Ліна Костенко. Батько Людмили був військовим з вищого офіцерства, поза службоюхудожником-аматором, матидомогосподарка із своєрідним вольовим характером, готова відстоювати правду ущемленого в будь-якій ситуації вперто, але тактовно.
Зявилась Людмила на моєму обрії в кінці першого класу одинадцятирічного шкільного марафону. З цього часу ми по-сусідськи разом росли, разом вчились в одному класі однієї школи, а далів столичному Києві: яв медінституті, вонав сільськогосподарській академії на агрофаці. Щоб не опускатись до банальностей зеленої дитячої ще неполовіючої пори Людмили, то тільки один епізод. Літня злива, від громовиці закладає у вухах, спалахи блискавок оперізують розверзле небо, а Людмилав одних трусиках, із піднятими вгору рученятами вистрибує по калюжах із радісною пісенькою: «Іди, іди, дощику, зварю тобі борщику» Вона раділа, вона через радість сприймала життя, то було притаманним пульсації її серця.
З ранніх школярських літ я віршував, маючи в Людмилі благодатного слухача. Батьки мені приповіли: з віршів хліба не будеш їсти. То я із тими віршами замкнувся від світу, в яке мала вікно тільки Людмила. Це так начебто рідні заглянули у перебудову, бо в Союзі ще й багато хто з тих віршів їли хліб.
А Людмила малювала, перехопивши задатки від батька, і у відповідь ділилася своїм витвором зі мною. Але, попри фантазійність і мрійливість, ми обоє дуже серйозно ставились до перспективи реалізації своїх маленьких талантів. Більш всього моїй маленькій подрузі вдавалось малювання людської кисті, людської руки до середини плеча. І ще, Людмилу періодично затоплювала повінь малювання сон-трави, цієї не крикливої красою, але дуже ніжної, дуже рідної, що не густо трапляється, квіточки. Як тільки не тримали фіолетово-синьо-жовту сон-траву людські руки! Але понад усеруки: звичайні незвичайні людські рукируки радості, руки смутку, горя, відчаю, руки втоми, праці, руки любови, і руки агресії, руки ненависти руки смерти Руки, людські руки, які вміють всене вміють тільки лукавити але тепер, то вже розумію, що демонкратія обліпила і руки багном лукавства липкого, як смола, пітливого до нудоти від забугорних парфумів, багном хамства обліпила кожнодення людське, уподібнюючи нас чотирилапим. У ділах рук наших ми є самі собою, по ділах наших судять про нас, як і діла наші судять і судитимуть нас.
Людмилина домовленість з Миронівською та Одеською науково-дослідними станціями щодо апробації нових сортів пшениці, а пізнішеїх районування, для керівництва району раптом стали непотрібними. Мовчки ухилялись від її просьб, ухилялись від її натиску, відповідаючи лицемірно-мудрим: «Тобі що більше всіх треба?» Управління сільського господарства раніше вирішувало питання по районуванню сортів картоплі Львівської, Київської та Одеської селекційних станцій, які непогано прижились і мали в районі добру врожайністьдо двісті центнерів. Та тепер
Чим вона настирливіше вимагала, доводила, переконувала, без сумніву, на користь справи, тим більше в її очах залишалось наївного, виглядала смішною, здавалась амбітною і Господи Боже! Чого це ти розкудкудакалась з якимись новими сортами пшениці, гороху, картоплі? Ось така стійка, непорушна країна дає тріщини з появою вже великих щілин, в які, як ті таргани, купами почали залазити пройдисвіти різних мастей. А тут ця Білогай з своїм наполяганням, проектами прожектами. Настав час: не зівай, бо залишишся з носом! На вигляд країна ще ніби нічого, а насправді імперію «занепадали» як із середини, так і ззовні.
24 серпня 1991 року, як дарунок з неба, народилася незалежна Україна. Людмила Білогай зустріла цю новину, як велике особисте щастя. Впевнено, вперто, гаряче, енергійно, з новим завзяттям взялась вона за справу, якій служила і яку вважала такою потрібною району, господарствам, людям, а тепер по-особливомунановонародженій Україні.
Але де там, цьому не бувати! Їй не доходило до тями, що до влади прийшли раніше затиснуті контролем партократи, мета якихчим побільше і швидше увірвати, нахапати собі. Через великі побори-податки почали занепадати колгоспи, радгоспи, комплекси, а фермерам, крім обіцянок-цяцянок і «психічнохворих» гігантських податків, нічого більше не давали.
Яке сортооновлення? Кому воно потрібне? Кожен думає, як утриматись на плаву, як дістати бензину, соляри, мастил. Невдовзі наступив повний крах насіннєвої станції. Вона стала непотрібною. Її просто-напросто прикрили, прихлопнули, як віко над домовиною.
Так Людмила Білогай, провідний спеціаліст, заслужений насіннєвод, вчений-агроном, опинилась в свої тридцять шість років за бортом суспільного життя: «скоротили». Попросту закрили насіннєву станцію, ліквідували, тимчасово призупинили за браком коштів, але всі розуміли, що тоназавжди. Проте, як гриби після дощу, виростали будівлі банків, якихось незрозумілих офісів по перекупці товарівспекуляція ж узаконена. Закружляло, закрутилось, загуло щось невизначене, незрозуміле, непотрібне, потрібне тільки для тих, хто те все крутив. Колишня звичайна спекуляція сьогодні називається підприємництвом або, ще кажуть, бізнесом. О-г не пас задніх, не відставав у шалених перегонах. На його вулицях зявились іномарки і нова формація людей в довгих чорних пальтах, з коротко стриженими головами, з горою мязів і холодом в очах. Такий дуже рідко зупиниться в засобах при досягненні мети. Розгулялась всіляка низькопробна публіка, повилазила з нір, як нечистоти, котрі повзуть-пливуть після весняного потепління.
Людмила заховалась знову у малювання. Раніше в неї були персональні виставки обласного рівня, котрі таки мали успіх і резонанс. Тепер все те ні до чого. Ніби світ перевернувся. Сімя живе на зарплату чоловіка. Син закінчив будівельний технікум, відбув армію, роботи немає; злютував якось будівельну бригаду, будував теплицю у сусідньому колгоспі, але грошей на зарплату катма. На гривню доходу у промисловостідевяносто копійок податку, у сільському господарстві ще краще: на гривню доходугривня двадцять копійок податку. Тільки особа несповна розуму може повірити високопоставленим брехуноїдам, що податками держава будується, а не винищується сам народ, не твориться геноцид. Недаремно архітектори-реформатори вже й порахували дерева і кущі у господарстві кожного сільського дядькапланують перспективу геєнни огненної.
Голова колгоспу синові Білогаїв Теофілу дав записку для комбайнера на збиранні пшениці, щоб той видав молодому Білогаю в рахунок зарплати два центнери зерна. Але недремне око не дрімаломіліцаї тут як тут. Комбайнер, щоб не мати халепи, десь запроторив ту записку, а Теофілу за два мішки пшеницітри роки позбавлення волі. Здоровий глузд і елементарна совість залишили нинішню феміду в Україні. Кантує в Клементовичах
Людмила не може зрозуміти, що це? Чому так? Чому така неправда, така несправедливість? Таке багатство навколо, і така безвідповідальність на фасадах влади, а на задвіркахсаботаж і розкрадання! Якщо хтось з керівників хотів щось корисне зробити, яке, може, йшло врозріз з наміром Києва, його тут же замінювали, ніякої роботи!
Не треба Соловків, не треба китайської культурної революції, де людей насильно-нахабно заганяли на перевиховання. Головне перевихованняшлунком. Сотні голодних, нікому не потрібних дітей вештаються Києвом. А потім в один день, правильніше, в одну лютневу ніч, дванадцять тисяч дітей виловлюють з підвалів, і всі ті діти зникають у безвість, добре тих дітей «зникають». Обездолені, без притулку, без надії, без віри бомжі. Це називають демократією, підступно пропускаючи в ній букву «Н». Перебудова! Для кого? Кому? Знедоленим дітям, бомжам, чи зубожілим до вимирання пенсіонерам, яким пропонують терпіти, не виплачуючи пенсію по шість-вісім місяців? А владоможці жиріють день у день. Шлють своїх чад за кордон. Англійськомовна молодь. Добре?! А як для решти молоді з простих працелюбних сімей? Президент Америки вітає українського школяра із здобуттям першого місця на Всесвітній фізико-математичній олімпіаді, а у нас в аеропорту Бориспіль йогонікому з державців зустріти, ні одна владоможна собака на те не гавкнула. Розкрадають, розтягують Україну всяк на свій розсуд, розпинають її справжні, і своєї крови, юди, як Христа. Найталановитіші в світі спеціалісти риються в смітниках у пошуках куска хліба. Вручну закочують сонце за обрій