Хлопці примовкли. Зараз вони зовсім іншими очима дивилися на ліс. Він тепер їм здавався ще загадковішим, ніж кілька тижнів тому, коли вони вперше переступили його поріг. Що це, справді? Велетенська природна лабораторія, незвичайний комбінат чи науково-дослідний інститут? А може, це школа, де люди повинні вчитися, як їм жити з природою в злагоді й дружбі?
А вже все, все відомо про ліс? запитав Женька.
А-а-а, ти щодо винаходів? осміхнувся дядько Захар. Можеш не турбуватися. Ліс, мабуть, вивчений не набагато краще, ніж океанські та морські глибини.
Розділ тринадцятий, теж на початку трагічний
Дівча у синенькій спідничці і жовтій кофтинці вбігло у двір і закричало переляканим голосом:
Дядьку Захар, дядьку Захар!
Котя висунувся у вікно й одразу ж упізнав Ніну, дівчинку, з якою він зустрічався в лісі. Котя відчув себе зле: а що, як Ніна розповість Женьці і дядькові Захарові про те, як він злякався бичка? Але тут-таки Котя зрозумів, що скоїлося якесь лихо і Ніні зовсім не до того.
Дядьку Захар, дядьку Захар! і в голосі її бриніли сльози.
Що сталося? Котя вистрибнув просто у вікно. З-поза хати тим часом показався Женька.
Де дядько Захар? плачучи допитувалась Ніна.
Дядько Захар в амбулаторії. А що таке?
Ой, біжімо туди! Ой, брата вкусила гадюка!?
О-о, це таки було велике нещастя. Женька схопив Ніну за одну руку, Котяза другу, і їх наче вітром здуло з двору.
І хоч вони бігли, не чуючи під собою землі, Женька встиг розпитати найголовніше, хоча жодна відповідь не задовольняла його.
Яка гадюка?
Ой, не знаю.
За що вкусила?
За ногу.
Отруту відсмоктали з ранки?
Ой, не знаю.
А де вкусила?
Ой, здається, на лузі. Там сіно косили Нарешті вони добігли до амбулаторії, і дядько Захар, схопивши свою медичну валізку, поспішив разом з ними. Ніна, побачивши дядька Захара, відразу ж заспокоїлася і розповіла все більш-менш до ладу:
Бригадир сьогодні прийшов уранці, каже: «Тимку, підеш косити на Білоконеву долину». А Тимко каже: «У мене нога болить». А бригадир каже: «То йди до Захара Антоновича це до вас, дядьку Захар, то йди до Захара Антоновича і хай, каже, полікує тобі ногу, і хай, каже, дасть тобі довідочку». А Тимко нічого не сказав, тільки трохи побурчав, взяв косу і пішов. А через годину прибігає без коси, з криком прибігає, падає на ліжко, дриґає ногами і кричить не своїм голосом. От я й побігла за вами
Правильно зробила, що прибігла, але звідки ти знаєш, що його вкусила саме гадюка?
Він сказав!
Тим часом вони порівнялися з Ніниною хатою, швидко пробігли подвір'я, зайшли
На ліжку лежав парубок років вісімнадцяти-дев'ятнадцяти, опасистий, червонощокий, чимось схожий на Ніну. Але коли у Ніни ластовиннячко було як золотавий пилок, то у парубка кожна ластовинина красувалася завбільшки як конопляне сім'я. Ліву ногу парубок заклав на бильця ліжка і стогнав підвиваючи
Ой, ой, помираю!..
Але навіть Женьці і Коті, не дуже досвідченим «медикам», здалося, що вмирають трохи не так. Вони допитливо поглядали на дядька Захара: а що він скаже? А дядько Захар сказав:
Ну, ну, зачекай вмирати. Можеш зачекати?? Можу-у, густим басом протяг Тимко.
От і добре. Приємно мати справу з розумним на цієнтом. Ану, покажи ногу. Де вона тебе вкусила?
Ось тут-о, біля п'яти Ой, ой, ой
Женька, Котя і Ніна прикипіли очима до того місця, на яке вказав Тимко. Вони сподівалися побачити страшні сліди гадючих зубів, жахливий синій опух, але нічого цього не побачили. Місце, на яке вказував Тимко, трохи почервоніло і припухло. Та й годі. Дядько Захар обмацував Тимкову ногу.
Так, так. Отже, вона тебе вкусила саме тут?
Ой, тут.
І велика вона була? дуже серйозно і заклопотано запитав дядько Захар. Тимко раптом пожвавішав і свій намір помирати відклав на потім:
Їй-бо, як качалка! А довгаметра півтора!
Ти що ж, наступив на неї? розпитував дядько Захар, обмацуючи Тимкову ногу.
Ні тобто, може й наступив на хвіст.
Видно, що на хвіст, бо коли б ти їй отакою ножищею наступив на голову, вона б і не писнула. Ну, добре. Вставай, пройди по хаті.
Тимко, недовірливо поглядаючи на дядька Захара, встав і пройшовся. Підлога під ним аж прогиналася і рипіла.
Ну що?
Трохи пече і свербить.
Можеш почухати.
Тимко тільки лупав очима, то відкриваючи, то закриваючи рота. Він бачив, що дядько Захар збирається йти і зовсім не збирається розкривати свою медичну валізку.
А як же ж? почав Тимко, коли дядько Захар був уже біля дверей.
Що, «як же ж»?
А ліків мені ніяких не пропишете?
Чому ж не пропишу? Знаєш, що таке фізіотерапія?
Тимко пом'явся:
Трохи знаю.
Ото-то й біда, що ти знаєш трохи. Треба, щоб ти більше знав, що це таке. Бери косу і марш на луг!
Він її там залишив! сказала Ніна. Її малі оченята сердито зиркали на брата. Було видно, що Ніні соромно перед дядьком Захаром за Тимка. Вона по бачила, що брат підманув її, але підманути дядька Захара йому не вдалося. Вже на порозі дядько Захар сказав:
А може, тобі довідочку дати для бригадира?
Тимко полегшено зітхнув і весь наче розцвів:
Ну да, дайте.
То я напишу тобі таку довідочку: «Дана Тимкові Свинарчукові тире Ледарусові Магнусові в тому, що його 14 серпня цього року справді вкусила оса за нижню третину лівої гомілки».
То то була оса? аж сплеснула руками Ніна. В її очах авторитет старшого брата облітав, як пух з кульбаби.
А ти думала кобра? задоволено підпустив шпильку Котя, бо тепер вони з Ніною були квити.
Коли дядько Захар, Женька і Котя вийшли за ворота, Женька сказав:
Оце так симулянт!
Тимко ледацюга, це правда, але люди дуже часто помиляються і хай краще помиляються саме так. Мене чимало разів кликали до вжаленого гадюкою, а я заставав вжаленого осою.
То він і не бачив ніякої гадюки? запитав Котя.
Звичайно, не бачив. Але у ледарів дуже добре розвинена фантазія, ледарі бувають здатні навіть на винаходи
Женька зиркнув на дядька Захара, але побачивши, що дядько Захар має на увазі не його, заспокоївся.
Ну чим не винахідзробити з оси гадюку? Не менш почесно, ніж із мухи слона.
А що таке маг маг?.. почав Женька зводити розмову на інше, подалі від винаходів.
Дядько Захар його спершу навіть не зрозумів, а коли зрозумів, розсміявся:
Ледарус магнусцебто великий ледар. Зрозуміло?
Розділ чотирнадцятий, де Женька добуває гадючу отруту
Вперше, відколи вони гостювали у дядька Захара, Женька заглянув до свого щоденника:
«Не треба забувати, що всі наші сучасні овочеві рослини були свого часу дикими і що в диких рослинах ми повинні бачити безліч нових овочів майбутнього».
Це слова Лютера Бербанка. Дядько Захар каже, що то видатний селекціонер і називає його американським Мічуріним. Бербанк правильно писав. Адже й картопля колись була дика. І помідори. І чай. І кофейне дерево. Воно ж росло собі й росло, повз нього проходили сотні, тисячі людей і не звертали уваги. Деревце собі й деревце. Може, навіть якийсь дурень обламував його гілки, щоб зробити собі кийка? А от прийшов розумний чоловік і зробив винахід: кофейне дерево росте не для дров, а для того, щоб люди пили запашну каву. От і ми якусь березу чи якогось граба рубаємо на дрова, а може, в їхніх соках, чи в їхньому корінні, чи в їхньому листі є якась невідома речовина? І, може, ця речовина допоможе подолати земне тяжіння! От здорово! Намазав підошви своїх черевиків цією речовиною, підстрибнув і висиш в повітрі! А які вантажі можна переносити з місця на місце! В портах і кранів не потрібно буде. Намазав контейнера чи навіть вагона речовиною і підняв одним пальцем. А ніхто ж цього поки не знає. Поки що
Або такий сорт винограду чи яблук вивести, щоб вони дозрівали кожних двадцять чотири години! От здорово! Тільки встигай обривати і складати! Або навіть можна винайти (слово «винайти» було поспіхом перекреслено і зверху написано слово «вивести») такий сорт, що сам із себе сік вичавлює. Тільки встигає банки на конвейєрі подавати. Або помідори. Їх треба ще збирати, везти кудись машинами на якісь бази, вони там лежать, потім їх перевантажують, везуть на фабрики і тільки там вичавлюють з них томатний сік. А коли винайти («винайти» знову закреслено і надписано «вивести») такий сорт, як я думаю, щоб самовичавлювався, то можна було б до плантації, де ростуть помідори, провести спеціальні томатопроводи (труби можна керамічні, над. цим варто подумати). І можна ці томатопроводи протягти з села у місто і підвести просто до автоматів. Будь ласка, вкинув копійку, чи там скільки, і пий свіжий вітамінізований томатний сік, а тим часом на кущику виростають все нові й нові помідори. А з них вичавлюються все нові й нові порції соку. Або огірки. З ними теж чимала заморока: це ж їх збирай, вези, шукай бочки, засолюй на зиму. А що, коли розсіл подавати на поля по спеціальних розсолопроводах і так спеціально підводити до кожного огірка, щоб кожен огірок вже виростав квашеним? І з капустою теж так самісінько можна. Я ще з дядьком Захаром пораджусь, деякі книги у нього попрошу. А дядькові Захарові я віддячу: дещо йому подарую. Є тут у мене одна ідейка»