Лист лорда Сандерленда дає вичерпне уявлення про королівську щедрість. Тисячу засуджених планували розподілити між вісьмома придворними, а сотню, було зазначено в постскриптумі до листа, лорд просив для королеви. Цих вязнів мали негайно перевезти до південних плантацій його величності та тримати їх там протягом десяти років і лише потім відпустити на волю. Особи, яким мали передати засуджених, зобовязувались негайно доправити їх до місця призначення.
Від секретаря лорда Джефрейса ми знаємо, що тієї ночі верховний суддя в нестримній люті кляв недоречне «милосердя» короля. Ми знаємо, що в листі до короля Джефрейс усіляко намагався переконати монарха переглянути своє рішення. Але Яків не змінив його. Крім безпосереднього прибутку, який він мав одержати в результаті цього милосердя, король цим заходом ще й показував свою «великодушність». Яків добре знав, що помилувати людейозначає зробити їх мерцями ще за життя. Багато засланців не винесуть пекельних мук рабства у Вест-Індії, а коли вони помруть, то ті, що зостануться живими, ще й заздритимуть їм.
Так сталося, що Пітера Блада, а з ним Джеремі Пітта і Ендрю Бейнса, замість того щоб повісити, колесувати й четвертувати, як зазначалося у вироку суду, разом із пятдесятьма іншими вязнями перевезли в Брістоль, а там перегнали на судно «Ямайський купець», яке мало везти їх далі. Від задухи, поганої їжі та гнилої води серед вязнів спалахнули хвороби, почали мерти найслабші. Серед одинадцяти померлих був і нещасний Бейнс із Оґлторпа, по-звірячому відірваний від своєї тихої ферми серед запашних яблуневих садів, який не мав іншого гріха, крім того, що сповідував милосердя.
Смертність була б набагато вищою, якби не було Пітера Блада. Спочатку капітан «Ямайського купця» Гарднер на настирливі домагання лікаря надати йому доступ до скриньки з медикаментами й дозволити допомогти хворим відповідав брутальною лайкою й погрозами. Та коли капітан Гарднер побачив, що може бути притягнутий до відповідальності за ці надто великі втрати живого товару, він, хоч і з запізненням, вирішив скористатися майстерністю Пітера Блада. Лікар узявся до роботи з властивими йому пристрастю й запалом. Кваліфікованою допомогою і поліпшенням умов, у яких жили його товариші-вязні, він зупинив поширення хвороб.
У середині грудня «Ямайський купець» кинув якір у Карлайльській бухті і висадив на берег сорок два вцілілих засуджених бунтівники.
Якщо ці нещасні думали (а багато хто з них справді так вважав), що вони їдуть у дику, нецивілізовану країну, то досить було глянути на те, що постало перед їхніми очима, щоб від таких думок не лишилося й сліду. Вони побачили велике місто з будинками європейської архітектури, тільки без тієї метушні, притаманної європейським містам. Надчервоними дахами велично здіймався шпиль церкви. Вхід до широкої бухти охороняв форт, з амбразур якого вистромили свої жерла гармати. На зеленому пагорбі над містом владно височів повернутий широким фасадом до моря губернаторський будинок. Цей пагорб багатьом нагадував англійські узгіря у квітні, та й день був такий погожий, які квітень дарує Англії,сезон тропічних дощів нещодавно скінчився.
На широкій брукованій набережній засуджених зустрів загін поліції в червоних мундирах, що прибув для охорони вязнів, і натовп, який одягом і манерами мало чим відрізнявся від юрби в будь-якому морському порту Англії, хіба тільки тим, що в ньому було менше жінок і багато негрів.
На огляд вишикуваних на молу засуджених приїхав губернатор Стід, низенький товстий червонопикий чоловічок, одягнений у камзол з товстої блакитної тафти, густо розцяцькованої золотим позументом. Він трохи припадав на одну ногу і важко спирався на масивну палицю із чорного дерева. За ним у формі полковника барбадоської поліції перевальцем ішов огрядний чоловік, на цілу голову вищий за губернатора. На його мясистому жовтуватому обличчі відбивався вираз неприхованої зловтіхи. Поруч із ним, дивно контрастуючи з його огрядністю, йшла сповнена юної грації струнка дівчина в елегантному костюмі для їзди верхи. Широкі криси сірого капелюха, прикрашеного яскраво-червоним пером страуса, ховали від сонця її довгасте ніжне личко, на якому зовсім не позначився вплив тропічного клімату. Каштанове волосся кучерями спадало на плечі, у широко поставлених карих очах світилася щирість, а обличчя, замість звичайного для дівчини виразу пустотливої задерикуватості, виражало глибоке співчуття.
Пітер Блад спіймав себе на тому, що зачудовано дивиться на це чарівне обличчя, яке було так явно не на своєму місці. У відповідь дівчина пильно подивилась на нього, і бранець неспокійно переступив з ноги на ногу, усвідомлюючи свій жалюгідний вигляд. Немитий, нестрижений, неголений, зі скуйовдженим волоссям і потворною чорною бородою, в лахмітті, що залишилось від колись розкішного камлотового камзола, у якому його заарештували і якого тепер не наділи б навіть на городнє опудало, Блад вважав себе негідним того, щоб його розглядали такі красиві очі. А проте очі ці не відриваючись дивилися на нього з майже дитячим подивом і жалістю. Нарешті дівчина доторкнулася до яскраво-червоного рукава свого супутника; той щось сердито буркнув, повернувся всім своїм масивним корпусом і став проти неї.
Дивлячись просто в очі співрозмовникові, дівчина щось із запалом доводила йому, але той слухав її неуважно. Його маленькі блискучі очиці, що примостилися біля самісінького носа, мясистого і звислого, відірвалися від неї та втупились у білявого здорованя Пітта, що стояв поряд із Бладом.
У цей час до них підійшов губернатор, і кілька хвилин усі троє радились. Дівчини Пітер геть не чув, бо вона говорила дуже тихо. Слова полковника долинали до Блада якимсь нерозбірливим бурмотінням. Зате губернатор, що вважав себе дотепною людиною і любив, щоб його всі слухали, говорив високим різким голосом:
Мій дорогий полковнику Бішоп, вам надається право першого вибору із цього букета і за вашою власною ціною. Після цього ми відправимо решту на торги.
На знак згоди полковник Бішоп кивнув і голосніше мовив:
Ваша світлість дуже милостиві. Але, присягаюся честю, ці арештанти так охляли, що з них мало буде користі на плантації.
Його маленькі очі-намистинки аж їли поглядом «живий товар», а на обличчі ще дужче заграв вираз презирства та зловтіхи. Він наче був роздратований на них через те, що вони не в кращому стані. Потім він покликав до себе капітана «Ямайського купця» Гарднера і кілька хвилини розмовляв із ним, утупившись у список.
Проглянувши цей документ, Бішоп повернув його капітанові і, міцно стуливши губи, підійшов до засуджених повстанців. Біля молодого сомерсетширського шкіпера Бішоп зупинився і на якусь мить замислився. Обмацавши мязи на руках молодого моряка, він звелів йому розтулити рота, щоб подивитися на зуби. Оглянувши, стиснув пошерхлі губи і кивнув головою.
Він кинув Ґарднерові через плече:
Пятнадцять фунтів за цього.
Капітан невдоволено скривився:
Пятнадцять фунтів? Це менше половини від того, що я хотів за нього запросити.
Це вдвічі більше від того, що я мав намір дати,буркнув полковник.
Але ж і тридцять фунтів дешево, ваша честь.
За таку суму я можу купити негра. Ці білі свині не живуть і не вміють працювати.
Ґарднер на всі лади став вихваляти здоровя, молодість і силу Пітта. Він говорив так, наче йшлося не про людину, а про робочу худобину. Пітт, чутливий хлопець, стояв мовчки й нерухомо. Тільки щоки його то біліли, то червоніли, наказуючи ту велику внутрішню боротьбу, завдяки якій він зберігав самовладання.
Пітера Блада нудило від цього огидного торгу.
Дівчина, що прийшла з полковником, розмовляла з губернатором, поволі походжаючи оддалік уздовж шеренги засуджених. Губернатор самовдоволено посміхався і з молодецькою хвацькістю накульгував поряд із нею, а вона, очевидно, не розуміла мерзенності того, що наразі оборудував полковник. «Невже їй байдуже?»думав Блад.
Полковник Бішоп крутнувся на каблуках, щоб пройти далі.
Двадцять фунтіві жодного пенса більше. Це й так удвічі перевищує те, на що ви можете сподіватися в Кребстона.
Капітан Ґарднер, зрозумівши з тону покупця, що це його остаточна ціна, зітхнув і погодився. А Бішоп уже простував далі вздовж шеренги засуджених, тільки мимохідь презирливо глянувши на Блада та на виснаженого юнака ліворуч від нього. Проте чоловік, що стояв за ними,велетень середніх років на імя Волверстон, який втратив око під Седжмуром, привернув його увагу, і торгівля почалася знову.
Пітер Блад стояв у сліпучому сонячному промінні, вдихаючи запашне повітря, таке несхоже на будь-яке інше, яким він коли-небудь дихав. Воно було насичене міцним ароматом: сумішшю пахощів кампешової квітки, ямайського перцю й духмяного кедра. Сам того не помічаючи, Блад поринув у марні роздуми, навіяні тим чудовим трунком. Розмовляти не хотілося. Мовчав і Пітт, який стояв біля Блада, засмучений тим, що ось-ось його, напевне, розлучать із товаришем, з яким він пліч-о-пліч вистояв усі ці тяжкі місяці, якого він полюбив як друга і на поради та підтримку якого завжди покладався. Хлопця охопило таке почуття самотності й туги, що проти нього все, пережите ним досі, здавалося дрібницею. Для Пітта розлука з Бладом була б болісним завершенням усіх його страждань.
До них підходили інші покупці, розглядали та йшли далі. Блад не звертав на них ніякої уваги. Але ось у кінці шеренги сталось якесь пожвавлення. Це Гарднер щось голосно розяснював юрбі покупців, які чекали, поки полковник Бішоп навибирає собі людського товару. Коли Гарднер замовк, Блад, подивившись у його бік, помітив, що дівчина про щось говорила з Бішопом і срібною рукояткою батога показувала на шеренгу засуджених. Бішоп, затуливши рукою очі від сонця, глянув туди, куди вона показувала. Потім повільно, перевальцем, у супроводі Гарднера він рушив уздовж шеренги. За ними пішли дівчина й губернатор.
Вони йшли, поки полковник не порівнявся з Бладом. Покупець був би й цього разу пройшов повз лікаря, якби дівчина не торкнулася батогом його руки.
Оце той чоловік, якого я мала на увазі,мовила.
Оцей?
У голосі полковника забриніла нотка презирства. Пітер Блад пильно подивився у вирячені полковникові оченята, схожі на родзинки в пудингу, глибоко посаджені на жовтому мясистому обличчі, і відчув, як йому в лице хлинула кров від такого принизливого огляду.
Пхе! Мішок кісток! Що я з ним робитиму?сказав Бішоп і повернувся, щоб іти далі, але тут утрутився Ґарднер:
Він, може, й худий, але міцний. Міцний і здоровий. Коли половина з них захворіла, а друга половина мала ось-ось захворіти, цей бусурман тримався на ногах і лікував своїх товаришів. Якби не він, то їх загинуло б значно більше. Пятнадцять фунтів за нього, полковнику. Це навіть дешево. Він здоровий, кажу вам, ваша честь, витривалий і сильний, хоч і худий. Він саме з тих, хто добре переносить спеку. Клімат ніколи не вбє його.
Губернатор Стід хихикнув:
Чуєте, полковнику? Довіртеся своїй племінниці. Жінка одним поглядом оцінить чоловіка.
І він зареготав, задоволений своєю дотепністю. Але сміявся тільки він. По обличчю полковникової племінниці прокотилися хмаринка досади, тоді як сам полковник поринув у роздуми про цю торгову операцію і не міг звернути уваги на жарт губернатора. Закопиливши трохи губу, він якусь мить мовчки гладив рукою підборіддя. Джеремі Пітт майже перестав дихати.
Я даю вам за нього десять фунтів,вимовив нарешті полковник.
Пітер Блад благав Бога, щоб ця пропозиція була відхилена. Він сам не зміг пояснити, чому його так образила думка, що він може стати власністю саме цієї брутальної тварини і якоюсь мірою власністю тієї кароокої дівчини. Але самим почуттям образи не зміниш своєї долі. Раб є раб. Пітера Блада продали полковникові Бішопу, цьому чванькуватому покупцеві, за мізерну сумудесять фунтів стерлінгів.
Розділ V. Арабелла Бішоп
Одного сонячного січневого ранку, приблизно через місяць після прибуття «Ямайського купця» в Бріджтаун, міс Арабелла Бішоп виїхала верхи з гарного дядькового будинку, розташованого на пагорбі в північно-західній частині міста. За нею слідом, на достатній відстані, підтюпцем бігли два негри-охоронці. Молода дівчина прямувала до губернаторського будинку, щоб навідати дружину губернатора, яка останнім часом занедужала. Досягши вершини пологого, зарослого травою пагорба, вона побачила високого, худорлявого, в простому, але пристойному одязі чоловіка, який ішов їй назустріч. Чоловік цей був їй незнайомий, а незнайомі люди рідко трапляються на цьому острові. І все ж дівчині здалося, що вона десь його бачила.
Міс Арабелла зупинила коняніби для того, щоб помилуватися краєвидом, і це здавалося цілком правдивим, бо панорама справді була чудова. Водночас краєм карих очей вона уважно вивчала незнайомця, що дедалі наближався. Тепер їй довелося змінити своє перше враження про його одягдосить строгий, навряд чи красивий. Камзол і штани були з простого домотканого полотна, і якщо камзол сидів на ньому гарно, то це пояснювалося скоріше його природною грацією, ніж вправністю кравця. Панчохи бавовняні, прості та грубі; крислатий капелюх, якого він шанобливо скинув, підходячи до неї,старий, без стрічки й пера. А те, що здалеку здавалося париком, були його кучері, чорні й лискучі.
На засмаглому поголеному похмурому обличчі виділялися напрочуд блакитні очі, які серйозно дивилися на неї. Він пройшов би далі, якби вона не зупинила його.
Здається, я звідкись вас знаю,мовила дівчина.
Голос її був дзвінкий, як у хлопчика. Щось хлопчаче було і в манерах, якщо слово «хлопчачий» узагалі можна вжити для такої витонченої леді. Це йшло, мабуть, від тієї простоти й невимушеності, які унеможливлювали хитрощі, властиві жіночій статі, і дозволяли їй бути в найкращих стосунках з усім світом. Можливо, саме через це Арабелла, досягши двадцятипятирічного віку, не тільки не була одруженою, а навіть не мала шанувальників. З усіма чоловіками вона поводилась, як із братами, і така невимушеність ускладнювала змогу упадання коло неї.
Негри, що супроводили її, зупинились на пристойній відстані позаду і присіли навпочіпки на траві, чекаючи, поки господині заманеться знову вирушити в дорогу.
Незнайомець, до якого вона звернулася, теж зупинився.
Господині слід знати своє майно,сказав він.
Моє майно?
Або вашого дядька. Дозвольте відрекомендуватися. Мене звуть Пітер Блад, і я коштую рівно десять фунтів стерлінгів. Я це знаю, бо саме таку суму ваш дядько заплатив за мене. Не кожному щастить дізнатися в такий спосіб про ціну собі.
Тільки тепер дівчина впізнала чоловіка. Вона не бачила його з дня торгів на набережній і через це не могла відразу впізнати, хоч під час першої зустрічі він і зацікавив її. Та за цей місяць він настільки змінився, що не був схожий на того раба.