Микола Хвильовий - ЛІЛЮЛІ

Микола Хвильовий

«ЛІЛЮЛІ»

І

Вилітає експрес і курить.

Тоді в калейдоскопі:

 жита, степи, гони й північний туман із осінньої магістралі. Провалюються темні горизонти, оселі, байраки, глухі нетрі. Виростають фабричні поселки, содові заводи, шахти, домни. Експрес перелітає яри, могили, похмурі перевали, і чути далекий надзвичайний гул.

А за Тайгайським мостом, де починається робітничий поселок: реальні результати капебеу.

То заводський квартал, що вже не мовчить вийшов із німого мертвого кола й шпурляє в блакитні межі крицевий і грізний клекіт.

Це знає город.

А вранці, ввечорі, вночі в завданий час довго й спроволока гудить заводський гудок.  В центрі города гудка не чути.

 А що під Тайгайським мостом?

Там теж гудки: то паровики і в степ, і на станцію. То за кар'єрами пронизливо «кукушка»  кар'єри далі, за кілька гін.

Товариш Огре живе за мостом:

справа, недалеко, коли з города. Він татарського, казанського походження. Татарського мало: смуглявість, матовість, тьмяність, от. З ним живе двоє. Так що газетна сучасність. Прекрасна газетна сучасність, як запах на клумбі: тютюн. Тоді ранкова зоря надіне нові сап'янці й тихо, нечутно рипить по траві. Тоді каже горбун Альоша:

 Ізмайле, ти чудак.

Товариш Орге мило всміхається:

 Чому чудак?

І справді, чому чудак?.. А у вікно ллється блакить, а десь кричать паровики.  Горбун теж усміхається.

І прийшла ще Маруся, і тому, що вона якась екзальтована дівчина[1], думайте: каесему.

Так. Верещить:

 Бачила барахло минулого: академтеатр.

Точка Айда, хлопці, на суботник. Це ж чудовий пережиток каламбурного часу Чуєте?.. А ти, Альошко, живо в райком!.. Що?

І розказує: політперевірка, готовляться. Ха-ха!  Горбун узяв партквиток.

А Льоля подивилась на Марусю й подумала: «Боже мій, хоч би скоріш вечір, хоч би не провалити пародії на «Лілюлі».

Так що сьогодні дебют: пародія на «Лілюлі». І Льоля надзвичайно наелектризована.

А це в даль майбутніх віків:

 Зима в п'ятім році нової ери була хора, бо довго не було снігу, а була чвиря. Потім випав сріблястий сніжок, але задмухав південний з Озівського моря вітер, і сніжок сріблястий розтанув. Зимою були калюжі, і туберкульозний город[2] занидів у журі. Це, безперечно, було боляче.

Капебеу формально забігло вперед на тринадцять день по календарю, місяцеслову, Юліянському, і Україна стала жити по Григоріянському новому стилю, «в стилі» уесесер.

Саме про тринадцять день, чортову дюжину: сьогодні Новий рік був раніш різдва приблизно[3] на тиждень. І це були не диканські фантазії геніального Гоголя, а просто факт.

Під Новий рік снігу не було, і, здається, за Тайгайським мостом не гув гудок. Тільки гули паровики і в степ, і на станцію. Але про ці гудки потім.

З товаришем Огре в тім же домі живе й француженка Фур'є. Коли Фур'є брала віолончель[4], вона, Фур'є, думала і про віолончель, і про Бордо.

І ще сказати: дім із фасаду в дим, а задні вікна виходять туди, де рейки спішать од станції й пропадають у лісах, в перельотах далі.

Так що сидить горбун Альоша[5] біля вікна, що в степ, і переписує героїчні п'єси для Льолі. Льоля з волоссям різдвяних ляльок і з тендітним біло-рожевим обличчям. Обличчя нагадує серпанкову фату під вінець. Вона працює в місцевім пролет культі, в театральній студії, де керують[6] один бувший половий тульського трактиру, один бувший-небувший швайцар[7] і вісім чи дев'ять інтелігентів. Інтелігенти щиро віддаються праці, деякі навіть члени капебеу.

Але Льоля надзвичайно наелектризована: як вона поставить пародію на «Лілюлі»?

І ще сказати: напередодні Нового року над городом паслись зоряні отари, а місяць, може, був, а може, і не був, бо кожному багато справ і кожний кудись спішив.

Здається, не був: були зоряні отари й майже весняна теплінь.

От.