Микола Хвильовий
Досвітні симфонії
Серія «Рідне» заснована у 2020 році
Передмова С. О. Єфремова
Післямова Василія Сонцвіта [В. Л. Поліщука]
Художник-оформлювач О. А. Гугалова-Мєшкова
© О. А. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2021
© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2020
* * *У виданні збережено основні особливості лексики, синтаксису та орфографії авторського тексту
Микола Хвильовий[1]
Теж побутовий письменник, тільки на інший трохи зразок, із Миколи Хвильового, власне в його белетристичних творах, бо як поет-віршовник Хвильовий дає тільки невеличкі окрушини робітничого побуту («Швець працює» й ін.). В поезіях у Хвильового (дві збірки: «Молодість», 1921 р., та «Досвітні симфонії», 1922) на перший виступає плян інша сторона робітничого життя, сказати б, принципіяльна. «Аз єсмь робітник» цими словами урочисто починає він другу свою збірку, і вугляний од своєї робітничої блюзи дух не зрівняє він з найпринаднішими втіхами. Він має навіть претенсію не зовсім мабуть оправдану вважати себе за першого робітника з-межи українців:
Я із жовто-блакиття (!) перший
На фабричний димар зліз.
Журавиних пісень моїх верші
По цехах розставляю скрізь.
В імені робітника, колективного «ми», він нову складає заповідь людськості:
Слухай, чоловіче:
Да не будуть тобі бозі другі,
тільки моє засмажене обличчя.
І озиваючись на Тичини «Псалом залізу», Хвильовий новому революційному побутові широкі становить завдання не самої лиш боротьби та руїнництва, але й творчости, краси.
Кохаємо залізо й мідь,
Бетони і чугуни
Від них родилися громи,
Але і співні струни.
З Хвильового-поета типовий романтик нового клясу, робітництва, і він це знає й цим пишається: «Я такий романтик, як і ти» обертається поет до сонця; він тужить, він рветься до «ласки-казки про життя прийдешнє». Він бачить, що мало є підстав до такої казки в сучасному «мертво навкруги запеклися на залізі уста іржі», завод помер. Але як для спокійного психолога Підмогильного в оцій смерті є «радість нерухомости» елемент спочинку, пасивного супокою, принадности, ба й приголублювання, то для бурхливого романтика Хвильового це тільки новий стимул до невгасимого бажання:
Невже не можна запалити
Тебе, заводе, хоч одчаєм?
Звичайно, паливо з одчаю вельми проблематичне, але як на романтика цілком натуральне, як натуральне і те зневіря що посідає поета, коли він гляне навкруги: «кублиться-бється мряка і шмаття від життя», такого немов би переможного, всюди «контрреволюція, контрреволюція, контрреволюція», дощі і мряка, курява і ніч, і непевність.
І от в житах запахло,
запахло бурянами,
а, може, й чебрецем
не знаю! не скажу!..
А по ярках огні.
Шахтарські? Я не знаю!
Заводи? Я не знаю!
«Не знаю», «не скажу» як це «непрограмово», але й як разом з тим дійсно по-людському гарно Іноді цей романтик прирікає на себе міну й пробує писати в модному стилі, і тоді з-під пера його злітають мляві, грубі, навмисне вигадані прозаїзми, як знамените в своїм роді: «бабахкайте, бийте в бабухатий (!) бубон», або не менш знамените: «Шешел в шварі Шив я, шив я», клясичні зразки модної какофонії, що претендує на вищу виразність, але тільки несмаком одгонить. Та коли Хвильовий пише без міни, на показ, то виявляє таке тонке розуміння справжньої сили слова й такі влучні знаходить образи, що перед ними мимоволі спинишся в захваті.
Замислилося сонце
Крізь повінь хмар, в глибіні вод
замислилося сонце.
Розтаборилась тінь
Яка глибінь! Яка глибінь,
коли замислюється сонце!
Дуже нерівний ще з Хвильового поет, може тому, що пробує змішати оливу з водою й роздвоюється між романтикою й занадто тверезими вимогами життя, між глибоким розумінням справжньої краси та навіяними впливами, що тягнуть до нудного виписування шабльонових фраз, до наївних витівок («мєї», замість моєї, «мчі» замість мечі) і одбиваються млявою риторикою.
Отаке ж подвоювання помітне й на Хвильовому-белетристові (збірка «Сині етюди», 1923). Вдачею він і тут лишається, певна річ, таким самим романтиком. «Я теж романтик, признається один із його героїв, характерно: конаючи. Але романтика така: я закоханий у комуну. Про це не можна казати нікому, як про перше кохання Це ж роки, мільйони років! Це незбутня вічність Так. Але подумай: стоїть неопоетизований пролетаріят, що гігантським бичем підігнав історію, а поруч нього стоїмо ми з своєю нудьгою, з своїм незадоволенням» («Синій листопад»), «Хіба це природно?» запитує тоскно романтик, а тверезий практик од комунізму одрубує: «Скажіть мені: де кінчається ваша (романтиків) дурість і починається контрреволюційність? І Вадим теж співає: урочисто ходить по селах комуна. Де ви її бачите? Просто тоска. Просто харя непереможного хама». Це різні змагаються люди. Але уявімо, що романтика і практика живуть в одній і тій самій людині сама ця людина стане тоді ареною завзятого бою. З одного боку «завтра розгорнемо голубину книгу вічної поезії світової, синьої», що охоплює ніби ввесь світ своєю величністю. А з другого