«Далеко ж тебе занесло!» віддав належне руці Лобас.
Він зняв з шиї намисто. Дороге, з червоних агатів-лалів та золотих хазарських злитків. Обережно розташував його поряд із ножем і рукою. Потім став на коліна перед Пековим каменем, взяв до рота кілька дрібних шматків волхвинного гриба. Поклав праву руку на камінь. Почав повільно, дуже повільно і зосереджено перетирати їх кутніми зубами. За тим, утримуючи в роті грибну жуйку, ковтнув зі шкіряної фляги настоянки з тирличу і кореня оману. Отрута звично обпекла горло. Могитич закрив очі і знову заходився жувати гриба. Щелепи рухалися, наче жорна. Повільні невмолимі жорна. Подумки Лобас викликав образ колоди, перекинутої через ущелину. За ущелиною уявив непроглядне і темне пасмо туману. Замурмотів примовки. Невідомо скільки часу минуло, аж поки той туман з уявного став справжнім. Живим і гірким, наче корінь оману.
Минув незнаної тривалості уривок з вічності.
Навколо колоди з'явилося й наповнилося світловою могуттю зеленкувате сяйво. Могитич очікував, що Пек вийде до нього з гіркого туману, але норовистий божок усе втнув за своїм звичаєм. У колоди виросли рисячі очі і втупилися в Лобаса.
«Привіт, жерче».
«Й тобі привіт, отче Блудень».
«Відколи ж я вам отець?»
«Просимо тебе про батьківство та дорожню опіку, бо ж осиротіли роди наші у мандрах».
«Вигнали вас, так?».
«Від дальніх земель хазарських прийшли сповідники Богомола і подолали нас не мечами, а страшними своїми вроками. Мусили ми кинути дідівську ріллю, божниці та житла. Мусили відступити на захід. Під твій благий покров, отче. Скажи, чим саме маємо тобі офірувати».
«Ти це хотів спитати, жерче?» у Пековому голосі могитичу почулося знущання.
«Так. І ще одне».
«Запитуй». Очі ожилої колоди налилися пурпуровим світлом.
«Чи й далі переслідуватимуть нас служительки Богомола?»
«Зупиніться у цих лісах. Матимете сім років ситого спокою. У ці роки віддаватимете мені одного хлопця з роду Тура на вершині літа й одну незайманку з роду Куни перед снігом. А з восьмого року братиму втричі. Таким буду вам батьком та дорожнім опікуном, сіромахи».
«А Богомол?»
«Хапатиме здобич на Сході та близ теплого моря».
«До нас не дійде?»
«Я не допущу».
«Чого нам боятися?»
«Срібного волосся».
«?» Запитання, немов нестерпне згущення отрути, підступило до горла. Але вимовити його Лобас не насмілився. Замість слів з рота хлинуло блювотиння.
Очі в колоди згасли, змеркло зелене сяйво. Могитич випірнув у непроглядно темний світ.
«Вже ніч», зрозумів він.
«Срібного волосся!» прошепотіла над його лівим вухом смердюча темрява.
2[Року вісімсот шістдесят першого за ромейським численням, у чотириста вісімдесят сьоме літо від смерті Терманаріка Старого, у сорок друге літо по виході Людевіта Хорвата проти франків, наступного року після нападу Русі на Царгород]
2.1Казали, що на початку часів Біле Плем'я складалося з трьох родів. Рід Ведмедя згинув разом із половиною світу у готських війнах залишилося два. Так було і за тих часів, коли Чорне Плем'я залишило рідні береги Танаїсу і рушило на захід Сонця. Відтоді владний стіл племені тримали воїни з роду Тура. Рід Куни, натомість, обирав найстаршого жерця-могитича, званого Волхом. Але сталося так, що у битві при Трояновому городищі загинув князь з ближньою своєю дружиною та трьома синами. З чоловіків-туричів залишились самі лише дітваки та негодящі. Удови дружинників злягайся з ними заради продовження роду й зачали нових туричів, але владну першість було втрачено. Князем обрали найдужчого воєводу з куничів Чоломира. Його народила чорноока спритниця від приблудного варяга. Свіжа кров далася взнаки, Чоломир був знаним на всю Хорсову землю богатирем та єдиноборцем. Та й у справах розуму не пас задніх. Він, порадившись з Волхом, повів роди на захід. Туди, де вже знайшли місце постійного пробування їхні дальні родичі хорвати Чорного Племені.
Західні ліси виявилися багатими на дичину, але не надто привітними. Місцева людність, хоча й миршава, вміла робити засідки та влучно пускати стріли з дерев. Річки, що текли з Карпат, загрожували повенями та раптовою зміною русел. Здоровенні хижі ведмеді не боялися навіть залізної зброї. Іти до захищених замками і засіками гірських перевалів Чоломир не ризикнув. Він наказав будувати городища на скелястих пагорбах, вивітрені пасма яких тягнулися з півночі на південь у двох денних переходах від східних карпатських відрогів. Сіра земля біля тих пагорбів була не найкращим вибором, але пишні ліси додавали прибавку до куцих врожаїв.