Західні ліси виявилися багатими на дичину, але не надто привітними. Місцева людність, хоча й миршава, вміла робити засідки та влучно пускати стріли з дерев. Річки, що текли з Карпат, загрожували повенями та раптовою зміною русел. Здоровенні хижі ведмеді не боялися навіть залізної зброї. Іти до захищених замками і засіками гірських перевалів Чоломир не ризикнув. Він наказав будувати городища на скелястих пагорбах, вивітрені пасма яких тягнулися з півночі на південь у двох денних переходах від східних карпатських відрогів. Сіра земля біля тих пагорбів була не найкращим вибором, але пишні ліси додавали прибавку до куцих врожаїв.
У рік, сонце котрого народилося після нападу Русі на ромейське царство, в обох родах одночасно досягли шлюбного віку багато вродливих дівчат. Серед десятків справжніх красунь було й кілька таких, про яких казали, що ними не знехтував би ані халіф у Багдаді, ані верховний каган в Ітилі. Про ромейського імператора мова не йшла лише тому, що той, як було відомо, бажав не жінок, а кремезних чоловіків.
Такого навального пришестя вроди не пам'ятали навіть столітні відьми. Хлопці й зрілі мужі погано спали від сподівань, але могитичів турбувало інше. Давня мудрість, приступна навіть смердам, нагадувала: найвродливіші дівчата визрівають не для своїх, а для нахабних зайд та завойовників. А ще у це річне коло якраз збігало сім заповіданих років від часу пророцтва, почутого могитичем Лобасом, що став тепер Волхом, у Пековому капищі.
Пророцтво це вважали небуденним хоча б тому, що після завіту з Пеком ніхто вже не зміг знайти ані того капища, ані лісової гори, на якій воно стояло. Сам Волх і влітку, і зимової доби, коли (подейкують знаючі люди) магія святих дерев згасає, марно шукав у чар-лісі гору з кам'яним богом і землянкою-божницею. Місце не давалося людям, Пек також не озивався у свіжих капищах і не посилав знаків. Кожного року йому приносили обумовлені жертви й кожного року ординська біда оминала плем'я. Плата за мирне життя не здавалась надмірною. Віддавали кого не шкода. Невибагливий божок приймав негарних і навіть рудих та в рясному ластовинні юних куниць й не бридився тими молодими туричами, котрим явно бракувало клепки.
У сутінках щедрого на сонце та дощі літа, коли під городищами тривали обжинки, князь Чоломир запросив Волха до стольної світлиці. Той, кого за молодих років звали Лобасом, прийшов до княжого порога у хламиді з нашитими срібними сваргами, спираючись на патерицю із золотою головою яструба на верхівці. Княжі наложниці зустріли жерця з покорою, вимили йому ноги й під руки провели до того віддаленого покою, де Чоломир зазвичай радився зі старійшинами та ближніми речниками.
Князь відпустив охоронців та челядь. Він залишив для бесіди з Волхом тільки двох: свого старшого сина Томирада та найстаршого речника Горана. Четверо владників розсілися на широких зручних лавах, укритих розкішним ведмежим хутром. Підлога була присипана пахучими травами. Від міцного трав'яного духу лоскотало у носі. Для кожного челядники заздалегідь приготували по срібній братині, а золоту візантійську чашу помістили на різьблений поставець перед княжим столом. Між лавами стояв бочонок з хмільним медом, настояним на м'яті, хріні та личинках смарагдових жуків. Наливати, як наймолодший у зібранні, узявся Томирад. Він зачерпнув своїм келехом з бочонка і щедро відміряв темного напою князю та мудрецям.
Старші Білого Племені відпили меду, обмінялися схвальними поглядами, і князь мовив:
Боги досі нас милували, але бачу я межу їхній милості і знамення непрояснені.
Правду кажеш, княже, неквапно кивнув Волх. Його щойно вимиті п'яти всотували тепло ведмежого хутра. Він насолоджувався цим відчуттям та терпким полум'ям у горлі.
Горан також кивнув, змітаючи бородою медв'яні краплі з нашийної гривні золотої ознаки речника. Йому минуло вісімдесят, він був з роду Тура й, на відміну від більшості старих воїв, знав гірку ціну тих щасливих обставин, що забезпечують майстрам битв довге життя. Горан міг би сказати більше й точніше за князя, а також згадати доречні й повчальні приклади з минулих часів. Але на цьому зібранні він був єдиним туричем. Можливо, лише завдяки тому, що він турич, його й покликали сюди. Тому він тільки кивнув, намагаючись, щоб у його киванні було не менше гідності та статечної загадковості, аніж у киванні старшого жерця.
Могитич Пустень, вів далі Чоломир, казав мені на вершині літа, що у древлянського князя була донька незвичайної вроди і могитичі древлян отримали слово від свого Даждь-бога, що врода та не випадкова і не блага. Що в нутрі князівни оселилася тінь Богомола.