Так, підтвердив Волх. Чув про таке. Пожертвували тою дівою мужі древлянські.
Воля богів сувора, князь уважно дивився на жерця, намагаючись зрозуміти, що означає глибока тризуба зморшка, що раптово з'явилася над тим місцем, де у Волха зрослися брови.
Жрець кинув погляд у бік келеха, де златоковаль зобразив птаха з людською головою. «Сірін», назвав він подумки ім'я птаха. Пророчим Сірінам вклонялися роди, що жили на півночі, на берегах великого озера. За молодих літ він мав звідти наложницю. Добру, лагідну, синьооку. Співала йому пісні своїх родичів тужливі, наче придавлені низьким північним небом. Померла озерна жінка при перших родах.
«Цікаво, подумав Волх, двічі народжені озерних племен такі ж лякливі, як і древлянські?»
Волю богів треба шанувати, мовив він уголос. Проте, мудрий княже, ані Пек Заступник, ані Хорс Вседержитель своєї волі нам поки що не явили.
А якщо в наших дівах також замешкав дух Богомола? Навіть потворні з родовичів народили красунь. Такого ніколи не бувало й від старих благих Сил ми подібного знамення не бачили, князь не відривав очей від обличчя жерця. Томирад, тим часом, знову наповнив келеха і батькову чашу медом.
Волх не встиг відповісти, як почувся різкий, наче вороняче каркання, Горанів голос:
Згадайте рік Скаженого Вепра.
Князь запитливо подивився на радника. У рік Скаженого Вепра, шістнадцять років тому, він молодий безтурботний багатир з роду Куни жив з воями на східному прикордонні старих племінних земель. Що відбувалося тоді у городищах, пам'ятав скупо.
Нагадай нам, премудрий Горане, про те, що даремно забули ми, дозволив Чоломир.
У рік Скаженого Вепра, коли зачаті були усі ті теперішні діви, що знаменням вроди відмічені, сталася перша сутичка зі скаженими відьмами, що йдуть шляхом Богомола, розмірено почав Горан, дивлячись повз владників, немов читаючи тільки одному йому видимі письмена на стіні покою. Тоді нерозумний Лович викрав одну зі служниць демона і беззаконно втішився з нею. І був тоді молодий прозорливець з туричів на ім'я Бранко, який передбачав майбутнє і сказав, що відьми за вчинок Ловича прокляли наші роди страшним і незламним потрійним прокляттям. Могитичі сміялися з нього, як із навіженого, а він був правий З того часу й почалися усі наші біди. Усе, що ми починали, оберталося проти нас злом і поразками. За два річні кола після Скаженого Вепра почалась пошесть морова, а потім відьми наслали на нас орду. Усі відмічені вродою діви несуть у собі тінь того прокляття. Врода є знаним знаменням гордості неправедної, Сили нічної, Сили похітливої, блудодійної. Знаємо також, звідкіля лине та Сила і хто саме несе її на відмічених знаками раменах. Уже неспокійно серед родичів. Уже двічі лилася кров тих мужів, які билися поміж собою за прихильність вродливих дів. А на півдні розвідники бачили свіжі згарища та сліди комонних. Се є знамення. Не бачить їх лише той, хто хоче не бачити. Якщо, княже, до снігу не віддамо проклятих Хорсові, служительки демона знову з'являться під стінами городищ. Куди тоді тікатимемо?
Що скажеш, Волхе? звернувся князь до жерця, коли Горан підніс руку до уст на знак того, що він закінчив.
Я, мудрий княже, пам'ятаю і кунича Ловича, і турича Бранко, нехай буде їх здобич у небесних полях тучною і смачною, тихо мовив Волх і відпив з келеха. І ту відьму що її Лович привіз як наложницю до городища, я також пам'ятаю. Чорнява була, міцна, але лицем не вдалась. Хіба що взяла Ловича чарами. Бачив на її плечі знак Богомола і чув, як закликає вона демона на голови наші. Волхом тоді був стрийко мій Біжич й ще не залишили серединний світ мої брати-могитичі, нехай небодержець Хорс їх милує у своїх чертогах. Всі двічі народжені зібралися тоді у жрецькому колі, молилися, жертвували й врешті-решт відбилися від її проклять. Лович приніс богам-оберегам велику жертву і зупинив чорну роботу відьми. Все почалося пізніше, коли від пошесті вигибли могутні з двічі народжених і Сила наша ослабла
Тоді все й почалося! каркнув Горан. У рік Вепра! Знаєш, баляснику, але мовчиш!
Я сказав, княже, Волх підвівся з лави. Вчинок старого радника давав жерцеві можливість гідно залишити неприємну нараду. Він здогадувався, що князь уже прийняв рішення, а від нього вимагається лише формальна згода з ним. Те, що князь Чоломир ніколи не змінює свого покону, знали всі племена від Карпат до Дніпрових порогів.